Бучанець Микола Гура кілька разів опинявся під загрозою смерті. Чоловік переконує, що в ці миті він відчував багато чого – але тільки не страх: “27 лютого десь о 7:30 ранку зі сторони Гостомеля пішла величезна колона техніки з піхотою. І був бій. Саме в той час я стояв на балконі четвертого поверху і пив свою ранкову каву…”
Замість того, аби бігти в безпечне місце, Микола дістав телефон: “Я потім для себе згадував: шо я думав? Та нічого я не думав. Я думав про те, шо – О! Яка подія! Це треба засняти! Навіть не замислився, що це небезпечно, воно ж було десь там внизу… Мені тоді вони поцілили у вікно на кухні. Розбили, скло сипалось…”
Від початку повномасштабного вторгнення ворог робить усе, щоб змусити нас боятись. Від погроз ядерною зброєю до масованих ракетних атак по нашій інфраструктурі. Утім, замість страху в українців збільшується тільки лють. Чому українці більше не бояться? Та як використати свій страх на користь?
“Є в нас вулиця, яка має назву Нове шосе, це стратегічна дорога, і росіяни її проглядували і прострілювали, – продовжує розповідь Микола. – Через це на цю вулицю бажано було взагалі не виходити, а переходити дорогу – то взагалі заборонялося. Було таке, що біля магазину лежали два тіла, два трупи, а потім ще один труп з’явився… Мені люди передали, що треба носити пов’язку білу. Якось я одного разу пов’язочку свою загубив, то росіяни мені сказали, мовляв, бігом додому, начепи якусь пов’язку, бо інакше наступного разу отримаєш кулю!.. В таких випадках я тримався так, ніби мені все однаково. Ну і що? Вб’єте мене? То вбийте! Я думаю, що вони це відчували. Людина завжди відчуває, коли інша боїться”.
“Страх – це наш інстинкт самозбереження, страх завжди нас інформує про щось, страх допомагає нам виживати, – пояснює психологиня Олена Шершньова. – Коли ми чогось боїмося, це сигнал від нашого організму, що нам треба зробити щось для виживання”.
Однак, Микола під час окупації ніби навмисно ігнорував сигнали, що подавав йому його страх: “Вийшов я на балкон покурити, аж тут бачу – звідти, з їхнього опорного пункту, підходять до балкону троє і такі до мене: “Ти чо вийшов?”. Ну а я такий кажу: “Я тут курю”. – “Ти шо, безсмертний?” – “А в чому проблема?” – “Бери документи, виходь”.
Микола добре знав, що таке зухвальство могло коштувати йому життя, але в той момент про це навіть не замислився: “Було таке, що чоловік якийсь вийшов на балкон покурити, і його просто застрелили за те, що вийшов. Інша людина підійшла до вікна подивитись – йому снайпер поцілив у вухо. Вони й мені сигналізували, стріляли в повітря, начебто щоб я сховався, з балкону пішов. А я цього не зрозумів – ну мало що де стріляє, цілий день кругом стріляють!”
“Коли людина потрапляє у стан постійного стресу, мозок створює для неї уявно безпечну картину, – пояснює поведінку Миколи інструктор з особистої безпеки Олексій Павлійчук. – Наприклад, він все життя звик палити на балконі. Для нього це нормальна звичка, і мозок говорить: якщо хочеш нормально жити, давай залишимо ті звички, які в тебе є, і стресу буде менше. А те, що він цим самим привертає до себе увагу, мозок ігнорує, бо його задача зараз – заспокоїтись”.
І це був далеко не єдиний раз, коли безстрашність могла коштувати Миколі життя: “Ми з моїм псом Річиком гуляли в парку, коли у ворота заїжджає БМП і забігає десяток солдатів з автоматами. Беру собаку і тихенько йду на вихід. Але вони мені такі: “Стій!” – і давай перевіряти документи. А пес дуже почав на них гавкати, вони наказали прив’язати собаку, я його відтягую, і тут нашийник злетів з голови, собака стає некерована, починає кругами бігати, гавкати на них, вони на нього наставляють автомати, я намагаюсь їх вгомонити, кажу, хлопці, тихо, спокійно! Мовляв, собака не кусається, я зараз побіжу, а він побіжить за мною. Отак і відпустили, слава Богу! Бо могли й застрелити… “
“Микола поводився показово хоробро, але там, де в цьому не було якоїсь особливої потреби, – зауважує Олена Шершньова. – Коли людині страшно, в неї може вмикатися захист гіперкомпенсації, вона починає щось робити наперекір цьому страхові, щось нелогічне, щось просто таки божевільне, аби довести самій собі, що їй не страшно”.
Ось чому в Україні після 24-го лютого з’явилася нескінченна кількість сміливців. Але такий метод боротьби зі страхом дуже небезпечний. Миколі просто пощастило вижити. Якщо ви відчуваєте напад страху, перше, що треба зробити – усвідомити це!
“Варто досліджувати, що з вами в ту мить відбувається. Є така техніка – майндфулнес, коли ми намагаємося робити усвідомлено те, що робимо. Наприклад, стріляють, а я йду гуляти з собакою. Я зупиняюся і кажу: так, що зараз зі мною відбувається? Нащо мені це, чому я хочу це зробити? Тобто, ми досліджуємо себе, свої мотиви. Це можна робити самостійно, можна з психологом”, – пояснює Олена Шершньова.
Ми намагаємось уникати страху, оскільки його прояви часто дискомфортні. Людина пітніє, ціпеніє, серцебиття прискорюється. Утім, саме це і може врятувати вам життя.
“Не треба боротися зі страхом, тому що він вам для чогось зараз даний, і завдяки йому у вас виробляється адреналін, який вам допоможе швиденько реагувати в небезпечній ситуації, – каже психологиня. – Коли тремтять руки, коли ви не знаєте, що робити, скористуйтеся техніками заземлення. Це повернення в тут і зараз, це дихання – повільний вдих через ніс, затримання дихання на 4 секунди, повільний видих ротом.
Відчуваючи своє тіло, ви себе повертаєте, заспокоюєтесь, але я закликаю не робити цього під вибухами. Спершу – в безпечне місце!”
24 лютого хвиля страху прокотилася всією Україною. Далі він трансформувався. У когось – в лють та роздратування, когось страх надовго знесилив, а когось зробив байдужим або ж неочікувано хоробрим.
“В кожному страхові є ресурс, його треба тільки почути – про що саме цей страх. Страх ніколи не хоче, щоб ми сиділи і тремтіли. Страх хоче, щоб ми встали і робили.
Я раджу кожному, хто відчуває страх, написати терапевтичний лист страхові. Для того, щоб зрозуміти, усвідомити, про що він вам говорить. Є спеціальний алгоритм, який допоможе вам все правильно розписати, потім прочитати і побачити, що ж вам треба робити, аби відпустити свій страх”, – радить Олена Шершньова.
Пережите почуття страху ніколи не минає безслідно. Микола часто повертається на місце, де дивився в очі смерті: “Буває, ми гуляємо парком, я сідаю на лавку, Річі застрибує коло мене, я його погладжую і кажу: “Річі, Річі, ти не знаєш, як ми вижили…”. І тоді нахлинають такі спомини, спогади – ну прямо аж серце щемить. Все згадується… Все згадується так, наче воно було вчора…”