А якщо робота пов'язана із розумовою діяльністю, це взагалі біда: мозок вмикається хіба що на 30%, швидко настає втома та апатія. А із настанням похмурої осені та регулярних блекаутів розумовий ККД взагалі тяжіє до нуля.
Сергій Кочергін – режисер телебачення. До 24 лютого керував масштабними зйомками багатьох популярних шоу. Початок повномасштабної війни зустрів за підготовкою до ефіру великого розважального проєкту: "Я не вірив, що почнеться війна, всю ніч на 24 лютого я провів на роботі. За іронією долі це шоу, мабуть, ніколи не вийде в ефір, бо зараз воно вже не актуальне. Перші місяці війни я волонтерив на контрпропаганду – робив різні ролики для ЗСУ та інших служб, які працюють на перемогу. Це допомагало пережити всі ті жахи, що відбувалися навколо мене та моєї родини".
І лише місяць тому Сергій повернуся до роботи, яку мав раніше. Зараз він знову керує зйомками. Але робота чоловікові стала даватись значно складніше.
“Спочатку я так радів, що знову повернувся до роботи, яку так люблю. Купа процесів, які я маю контролювати одночасно: як поставити камеру, яку задачу дати ведучій у кадрі. Це така концентрація життя, це те, чим я завжди вмів керувати, – ділиться Сергій. – Але на першій же зйомці я відчув, що мозок почав працювати не так, як раніше. Час від часу він буквально вимикався і, як на зло, у найвідповідальніші моменти. Найстрашніше, коли всі чекають від мене прийняття рішення тут і зараз, а мій мозок ніби вийшов погуляти. Відчуття, що я просто втрачаю себе”.
Сергій зізнається: він почав думати, що такі проблеми лише у нього. Було відчуття, що всі навколо ладнають зі своїми задачами, а він – ні. Режисер навіть почав думати, що він потребує медикаментозного лікування, бо інакше ця тупість не мине.
“Лише органічні ураження головного мозку, як от якась пухлина чи хвороба, мають незворотний ефект. Якщо ж ви час від часу відчуваєте “отупіння”, тут справа зовсім не в цьому, – заспокоює психотерапевтка Світлана Марчек. – Когнітивні та емоційні порушення є однією з ознак психологічної травматизації людини. Це нормальна реакція на війну. Якщо вам здається, що ви тупі, напишіть собі і ходіть з табличкою: “Це нормальна реакція на ненормальні обставини”.
Такий стан обумовлений дією низки гормонів, основним з яких є кортизол, гормон стресу. Світлана Марчек зазначає, що згідно нещодавніх наукових досліджень, лише за два місяці війни українці витратили стільки кортизолу, скільки нам потрібно на все життя. Та хай там як, цей гормон допомагає нам мобілізувати зусилля та вижити. Це він диктує нам, як реагувати на небезпеку: бігти чи-то сховатись, але точно не сісти і спокійно дочитати главу науково-популярної книги. Водночас кортизол дуже погано впливає на стан пам’яті, концентрації та емоційної регуляції.
“Тут би можна було злякатись, якби ми не знали, що є така штука, як нейропластичність. Тобто, здатність мозку відновлювати свої функції після того, як була якась травматична ситуація. Головне, щоб люди розуміли два важливих моменти. Перший: заторможена реакція під час стресу це нормально. Другий: це мине”, – наголошує Світлана Марчек.
Люди, які через війну почуваються тупуватими та загальмованими, хвилюються через те, що з ними щось не так – і цим хвилюванням роблять собі гірше. Від саморефлексії кортизолу лише додається, а значить, когнітивні здібності ще більше падають. Тут дуже важливо не вимагати від себе бути такими, якими ви були до початку війни. Прийміть як даність – ви зараз не можете досягати таких само вершин, як раніше, і на це є вагома причина.
“Коли ми ламаємо ногу, ми не будемо сидіти і плакати, що не можемо пробігти марафон. Ми приймаємо це як факт – бігати ми не можемо. Так само і в інших сферах. Ви не маєте змоги зараз працювати так, як це було раніше: “Це мине, але сьогодні я можу лише те, що я можу, і це ок”, – пояснює психотерапевтка.
Щоб почати працювати над травмою, треба, аби травмуюча ситуація більше на вас не впливала. Тобто, щоб закінчилась війна. Зараз наша основна задача – стабілізація, нарощування ресурсу та відновлення.
Перш за все відверто поговоріть зі своїми близькими та колегами про ваш стан. А що як вони так само картають себе за те, що тупіють? Ділитись переживаннями, розуміти, що “ти не один”, дуже важливо.
Далі – обговоріть ті моменти побуту та роботи, де вам потрібна допомога. Зараз ви не можете покладатись лише на свій мозок, то хай вас підтримають інші, і навпаки. Закріплюйте взаємні опори. Вчіться делегувати.
Якщо щось забуваєте, записуйте, фотографуйте, проговорюйте вголос. Підключайте зоровий та мовний центри мозку.
Вчіться прислухатись до себе, своїх відчуттів. Часто мозок настільки перенавантажується від стресів, що вимикається, аби просто перепочити. Маєте відповідальну подію? Подбайте про те, щоб у цей день у вас було мінімум інших подразників та стресів.
Дбайте про своє тіло. Зараз вам як ніколи потрібні повноцінний сон та харчування. Робіть руханку для шиї, це найвразливіше місце під час стресу. Коли відчуваєте паніку, глибоко подихайте та поворушіть пальцями ніг, відчуйте своє тіло фізично, це повертає стабільність.
Ну, і звісно, більше обіймайтесь, спілкуйтеся та діліться своїми переживаннями з людьми, яких любите.