Вони росли маленькими мужчинами. Микита весь час був за братом. Він завжди хотів за ним все повторювати – як Ігор, як Ігор… Така от сімейна команда у них була”.
Обидва сини маріупольки Нелі Шастун – військові. Ігор зустрів війну у лавах полку “Азов”. Микита приєднався до нього за день до початку великої війни.
“23-го лютого Микита зателефонував мені, каже: “Мама, треба зустрітися”. Приїхав до офісу і до мене: “Мамо, щось буде. Це точно, це 100 відсотків. І я йду до Ігоря, бо ми повинні бути разом. У такій ситуації ми маємо стояти один за одним”, – пригадує жінка.
Після цього життя Нелі перетворилося на суцільний стрес, перемішаний з потоком співчуття та жалю від кожного, хто знав про її синів: “2-го березня у нас зник зв’язок, бо зникло світло. З того моменту я почала ходити пішки до Олександри, до дружини Микити. Це було десь кілометри два між нами”.
“В будинок залетів снаряд чи-то ракета, щось дуже потужне, – розповідає невістка Нелі Олександра. – Вона пробила стіну будинку, пробила підлогу з третього на другий, з другого на перший, з першого в підвал. І всі ці плити, які летіли вниз, просто впали на людей. Я лежала прямо по тому стояку на 8-му поверсі. І я лежу і розумію, що піді мною просто купа трупів. І я зверху, я з дитиною. Це все може впасти. А в сусідньому під'їзді нерозірваний снаряд. І ми лежимо. А по “Азовсталі” гатять…”
Родина розуміла, що залишатися в Маріуполі ставало щосекунди небезпечніше. Їм вдалося переїхати в Київ до Неліної сестри. І вже зі столиці мамі пощастило звʼязатися з синами: “Хлопці були разом до того моменту, поки Микита не випав за борт машини і не зламав праву руку. І його залишили на базі, а Ігор вже перемістився на бойову позицію”.
Тоді на Нелю та Олександру посипався шквал жалю і словесної підтримки, що викликала лише роздратування: “Я не вважаю, що мені потрібні слова, та ще й від сторонніх людей. Не те щоби вони не мають значення – просто ця людина не відчувала те, що відчуваєш ти. І ти розумієш, що так, їй шкода, але вона тебе ніколи не зрозуміє. І ти навіть не хочеш, аби вона зрозуміла”.
“Ніколи не потрібно говорити “я тебе розумію”, якщо ви не маєте досвіду, подібного до до того, який пережила інша людина. Бо це звучить як знецінення, – пояснює психологиня Тетяна Сіренко. – Також не можна нав’язувати людині якихось реакцій – наприклад, спонукати “поплач” або “не плач”. Не варто навʼязувати й певні дії, поведінку на кшталт “тримайся” або “розслабся”.
“Слова співчуття – вони наче ляпаса тобі дають, – каже Олександра Шастун. – Не треба нас жаліти. Якщо ви справді хочете щось зробити – будь-ласка, долучайтесь до акцій, зробіть хоча б репост в себе на сторінці”.
Те, що точно може стати доречним – це говорити людині, яка переживає горе, про вашу щиру можливість надати підтримку.
“Що варто робити в цей час – це бути поруч з людиною і говорити, що я поруч, ти не сама, я можу тобі допомогти, якщо тобі потрібна ця допомога. Або можна запитувати: “чим я тобі можу допомогти?”, “чим я можу бути тобі корисним?”, “що я можу для тебе зробити?”, – зауважує психологиня. – Навіть якщо людина здатна сама діяти, така підтримка включатиме її здатність мислити, а це насправді допомога в таких ситуаціях”.
Нелі вдавалось чемно кивати родичам у відповідь на недоречну жалість, поки її життя назавжди не змінив один телефонний дзвінок: “Микита позвонив першого об 11-й ранку і сказав, що мама, Ігор “двухсотий”. Для мене це був удар. Земля стала м'якою, і я не знала, як я ступаю по ній, аби не впасти… То був жорстокий бій в центрі нашого міста, вулиця Зелинського. Були обстріли, і саме осколком однієї із бомб Ігорю посікло ноги, і він стік кров'ю. Він впав під щільним вогнем, до нього ніхто не зміг підійти. Вже у морзі судмедексперт мені розказав, що моя дитина загинула дуже швидко, буквально хвилина-півтори… “
“В момент шоку людина потребує лише того, аби хтось подбав про її базову безпеку. Тому що в цьому стані людина може бути не дуже критичною, вона може недостатньо усвідомлювати якісь загрози, недостатньо орієнтуватися в просторі. Людину в стані шокової травми треба повертати в момент “тут і тепер”. Можна ставити їй базові запитання: “що ти перед собою бачиш?”, “що ти зараз чуєш?”. І таким чином повертати в реальність, – радить Тетяна Сіренко. – Не варто говорити, аби людина в стані шоку заспокоїлася або взяла себе в руки, не варто її стимулювати до якихось реакцій – наприклад, якщо у людини тремор, то не варто зупиняти цей тремор, а навпаки, треба створити простір, щоб людина могла цю реакцію допрожити”.
Стимулом жити далі для Нелі стало піклування про невістку Олександру та онуку Алісу. А також очікування повідомлення від сина Микити: “Останні дні він писав з телефона хлопчика, який потім все видалив, а я не встигла заскрінити ці наші переписки. І то було 16-го травня. Він написав, що “мама, у мене все добре, і я дуже довго буду не на зв’язку”. І все”.
Дружина Микити Олександра спирається на крихти інформації, отримані від полонених, яких вже вдалося звільнити: “Є тільки підтвердження, що він в полоні. І те, що про нього розповідали командири, його побратими, яких вже обміняли”.
“Підтримка добре сприймається тоді, коли ти зустрічаєш своїх однодумців, – наголошує психологиня. – Тоді вона дається та приймається легко і щиро, бо ти розумієш, про що каже людина, з якими емоціями вона це каже. І що вона відчуває в цей момент”.
Таких однодумців Неля зустріла в громадській організації дружин і матерів захисників України “Жінки зі сталі”. Разом вони проводять акції, щоб їхні діти та чоловіки швидше повернулись додому.
“Мій син витримає. Ми його обов’язково дочекаємось, і він буде поруч”, – вірить Неля Шастун.