Тетяна Павленко, мешканка села Прибірськ Київської області, не бачила своїх синів Тараса та Володимира з 19 березня.
“До війни вся наша родина працювала на ЧАЕС. Мій чоловік і молодший син Володимир, якому 26 років, були водіями, наш старший 28-річний син Тарас був дезактиваторщиком, а я – прибиральницею. Коли почалася війна, 24 лютого у хлопців якраз закінчувалася зміна. Зранку вони подзвонили, що не можуть виїхати, бо на дорогах було дуже багато машин”, – згадує Тетяна.
Старший син Тетяни Володимир жив неподалік, в Іванкові. Його дружина Яна була на останньому місяці вагітності.
“Всі троє моїх чоловіків сказали, що зразу поїдуть в військомат. Але я їх відмовила їхати в той день, сказала, щоб найперше забрали невістку і привезли до нас. Коли вони всі разом з Яною дісталися нашого села, вже почали літати російські гелікоптери і заїхало дуже багато військової техніки. Виїхати вже було неможливо”, – розповідає Тетяна.
Три тижні родина провела у підвалі свого будинку. Ворожі війська стояли поруч із селом і певний час місцевих мешканців не зачіпали.
“У нас не було ніякого зв'язку, ми не могли сповістити родичів, що ми живі. Сини вирішили з'їздити в сусіднє село, сусіди сказали, що зв'язок там є. Поїхали вони на велосипедах шукати той звʼязок. Коли поверталися назад, вони зустріли ще трьох односельців, які так само їздили, щоб подзвонити. Поверталися всі разом через сусіднє село Кочова – там є невеличка кладочка через річечку. Сіли відпочити чи-то перекурити, я не знаю напевно, чого вони там зупинились. Російський солдат розвозив пайки, побачив їх і визвав підкріплення. Приїхали солдати, забрали їх і повезли у центр села”.
Зі слів мешканців сусіднього села, котрі стали свідками викрадення п'ятьох хлопців з Прибірська, в них відібрали телефони, велосипеди і посадили в тентований КамАЗ.
“З того часу ми їх більше не бачили і нічого про них не знаємо. Ми неодноразово з чоловіком і невісткою приходили до росіян туди, де був їхній штаб, і питали: “Де наші хлопці?”. Росіяни відповідали нам: “Два-три дні, і вони повернуться, "от поработают", і ми їх відпустимо”,– це були їхні слова. Спочатку казали, що мої сини вагони розвантажують, потім – ми наберем нових, цих відпустим. А останній раз, коли орки вже тікали, сказали нам: “Не ходіть, бо ми їх відправили на Білорусь”.
Відтоді родина Павленків живе в невідомості. Тетяна неодноразово зверталася в різні інстанції з пошуку безвісти зниклих.
“Я дзвонила і на гарячу лінію 16-48, зверталася в СБУ, в ГУР, я їздила в координаційний штаб, Міжнародний Червоний хрест, до нас приїжджали слідчі з СБУ. Дуже багато писала: на гарячу урядову лінію, Президентові, уповноваженому з прав людини, але ніякого зрушення немає. Куди б я не зверталась, чую одне лише слово: чекайте!”
“Родини, які втратили зв'язок зі своїми рідними, мають діяти за певним алгоритмом, – розповідає Марія Довжик, регіональна координаторка Уповноваженого Кабінету Міністрів з питань осіб, що зникли безвісти за особливих обставин. – Якщо близька людина зникла чи не виходить на зв’язок, перше, що необхідно зробити – звернутися до Нацполіції із заявою про зникнення людини. Якщо в поліції вважають за доцільне взяти зразок ДНК, обов’язково це зробити. Це необхідна процедура, яка не означає, що людина загинула. Обов'язково зателефонувати на "гарячу лінію" за телефоном 16-48 до Національного інформаційного бюро. Таким чином держава веде облік тих, хто зник під час війни. Звернутися до Офісу Уповноваженого з питань осіб зниклих безвісті за особливих обставин. Телефон для дзвінків з України: 0800339247. З-за кордону можна зателефонувати (або зв’язатися месенджерами) за номером: +38 095 896 04 21”.
За алгоритмом дій пошук цивільних нічим не відрізняється від пошуку військових. Дуже важливо звертатися лише до уповноважених державою структур та органів.
“Національне інформаційне бюро, координаційний штаб з питань поводження з полоненими, об'єднаний центр СБУ, уповноважений – кожен працює в своєму напрямку, і важливо подавати інформацію в кожну структуру. Якщо вам самостійно вдалося отримати якусь нову інформацію, про неї потрібно обов'язково повідомити. Телефонуйте, якщо ви відчуваєте, що потрібно подзвонити ще раз”, – закликає Марія Довжик.
Численні телеграм-канали, групи у соціальних мережах пропонують допомогу. Утім, саме там легко стати мішенню для шахраїв та ворожих агентів. В чому може бути небезпека і як її уникнути?
“На жаль, є такі люди в нас, які цинічно користуються чужою бідою. Якісь волонтери телефонують, кажуть, що вони будуть допомагати у пошуку – це йде реакція на оголошення в соцмережах. Якщо у вас просять паспортні дані – це шахраї. Ніяких паспортних даних для пошуку людини не потрібно! Якщо хоче хтось допомогти у пошуку, достатньо ПІБ і року народження. Велика помилка публічно вказувати все, що рідні знають про військову посаду: звання, підрозділ, цього не варто робити, це може бути на руку ворогові і цим користуються шахраї".
“Кажуть, скиньте гроші. Я вам скажу, де. Або ми знаємо, де людина, ми купимо йому теплі речі і принесемо. Або обіцяють передати лист, але чи є достовірність, що їх передають – невідомо. Про такі випадки варто повідомляти в поліцію”,– запевняє Марія Довжик.
Тривалий час родина Павленків живе в очікуванні новин про своїх зниклих родичів. Така невизначеність суттєво впливає на емоційний стан і самопочуття людей.
“Дуже складно справлятися з тими речами, на які ми не маємо впливу, – розповідає психологиня Анна Камінська. – Бо ця ситуація невідомості, нездатності на неї впливати переживається людиною в багатьох випадках набагато важче, ніж втрата. Психологічно деколи легше пережити інформацію про втрату близьких, аніж жити з інформацією, коли ти не знаєш, де ця людина і що з нею. Таке очікування дуже втомлює – і настає виснаження. Ситуація дуже неоднозначна: я за те, щоб не втрачати віру, поки немає остаточної інформації про загибель людини і не ховати її передчасно. З іншого боку, не тішити себе ілюзіями, якщо надії зовсім немає. І важливо розуміти, що це може бути дуже довга дистанція, до якої треба бути готовим”.
“Невістка на початку квітня народила нам онука Артемка, якого його тато ще й не бачив. Ми стежимо за всіма обмінами. Бачимо, що наразі дуже мало цивільних обмінюють. Серед них є і ті, хто вважався безвісти зниклими і навіть загиблими, і це дає нам надію, – ділиться Тетяна. – Але в нас немає жодного дня без сліз”.
Коли зроблені всі кроки у пошуках і далі неможливо контролювати перебіг подій, психологи радять зосередитися на тому, що людина може контролювати: повсякденні справи, роботу, навчання.
“Як би це складно не здавалося, але в першу чергу потрібно дбати про своє психічне здоров'я, зберегти себе. Важливо визнати, що ситуація ця нестерпна, не заперечувати і не приховувати свої емоції і розуміти, що таке буває в житті. Запитайте себе: чи людина, яка зникла, хотіла би вас бачити в такому стані? Чи легко було би бачити тій людини родину, яка страждає? Чи це підтримало би її, полегшило її стан? Чого б вона хотіла для вас? Це трохи допомагає відшукати сенс, бо, як правило, люди кажуть про те, що ця близька людина хотіла би, щоб я продовжував жити”,– радить Анна Камінська.
Одного разу в родині Тараса і Володимира зажевріла надія: Червоний хрест підтвердив, що сини в полоні – це визнала країна-агресорка.
“Один з наших односельчан повернувся з полону з СІЗо-2 міста Новозибкова Брянської області і сказав, що наче чув про молодшого сина Володю, що він там. В липні від Володі прийшов лист невідомо звідки, там написано: живий-здоровий і все. А в серпні точно такий лист від Тараса. Подібні листи, написані, наче під копірку, отримували і інші родини в селі. Радує, що почерк на них точно моїх дітей. Ще за місяць прийшов другий лист від Тараса, де він пише, що наче вже у Севастополі, а Володя лишився у Брянській області. Але більше ми нічого не знаємо, – каже Тетяна. - Девʼять місяців ми живемо у невідомості і це нестерпно”.
На сьогодні вже подано понад 16 тисяч заяв від наших громадян, які розшукують своїх родичів – цивільних і військових. Лише 3,4 тисячі з них визнані Росією військовополоненими.
“Я живу з вірою, що мої сини є, що вони живі, що вони обов'язково повернуться. І молюся. Молитва дуже допомагає. Інших порад немає, – ділиться Тетяна. – Нам дуже допомагає жити наш маленький Артемко, який всім нам дає роботу про нього дбати. Якби не він, не знаю, як би це все витримувала”.
“Ця ситуація болісна, виснажуюча і ненормальна, – каже Анна Камінська. – Невідомо, скільки часу мине до моменту істини, коли буде отримано точну інформацію. Але людина в найскладнішій ситуації має вибір, як до неї ставитися і як це проживати: чи впадати у розпач і зневіру, чи зберігати віру і жити далі”.