«Мені страшніше у Києві» — актор і боєць Олександр Зарубей розповів про несподівану різницю між фронтом і мирним життям

У великому інтерв'ю, яке ми записали під час короткої відпустки героя, актор і боєць розповідає про те, що для нього означає повернення в мирне життя після фронту. Інтонація розмови іноді нагадує прес‑брифінг, іноді — щиру розмову між друзями. Попри те, що багато хто уявляє собі, що на передовій найстрашніше, для Олександра Зарубея все вийшло навпаки: страхи та тривоги знайшли інше місце — у рідному місті, серед знайомих вулиць та новинних стрічок.

«Мені страшніше у Києві» — що каже сам боєць і актор

«Коли ти на фронті, усе зрозуміло: є завдання, є колеги, є послідовність дій», — зізнається Олександр Зарубей. «Тут інша відповідальність: сім'я, масмедіа, очікування людей, яким ти раніше давав інтерв’ю як артист. Київ наче стає ареною, де ти мусиш бути не лише солдатом, а й символом, і це важче». Він каже, що іноді «психологічно простіше» саме на фронті — там робочі процеси і структура, які витягають з хаосу щоденних думок.

У розмові на камеру актор пригадує, як бігали репетиції й зйомки, а потім — тренування в підрозділі розвідки: «У мене були ролі, де потрібно було показувати емоції; тепер емоції — це ресурс, який потрібно берегти». Він підкреслює: статус у медіа не скасовує людської вразливості. «Коли повертаєшся до мирного життя, ти чуєш інші тексти — чужі оцінки, поради, іноді звинувачення. Це психологічно виснажує більше, ніж обстріли».

Про відмінності фронту і цивільного життя: без купюр

У бесіді з журналістом Олександр пояснив, чому саме повсякденна реальність у місті залишає більше «дір», ніж фронт. «На фронті зрозумілі ризики і є алгоритм поведінки. У місті ж ти зустрічаєш несподівані реакції людей, їхні очікування, політичні суперечки, і все це створює безперервний фоновий шум». Він додає, що інколи легше приймати постріли, ніж щоденні запитання близьких: «Коли тебе питають "Коли вже повернешся?", ти відчуваєш свою безпорадність. На фронті ти знаєш, що маєш робити».

Розвідник у ЗСУ, який раніше працював на сцені та в кіно, відверто говорить про перерозподіл ролей. «Як актор я вмію грати, але на війні не до гри. Там ти або робиш свою роботу, або з тебе хтось інший зробить висновки», — каже він. Саме дисципліна та порядок серед бойових побратимів дають відчуття контролю, що в цивільному житті часто відсутнє.

Поради, які можуть допомогти тим, хто повертається додому

Під кінець розмови Олександр Зарубей дає кілька практичних порад тим, хто щойно повернувся з фронту або готується до демобілізації. По‑перше, не чекати від себе миттєвого повернення до довоєнних ролей: «Дайте собі час, не поспішайте бути "як раніше"». По‑друге, шукати слухачів поза потоками новин: «Потрібні люди, які можуть вислухати без порад, без оцінок». По‑третє, не соромитися звертатися по професійну допомогу — терапія та спільноти ветеранів часто ефективніші, ніж поодинока боротьба з думками.

Також він зазначає, що для акторів та публічних людей важливо розмежувати роль публічного образу і внутрішнього стану: «Коли ти не можеш зняти грим і світло після зйомок, ти мусиш знайти ритуали, які допоможуть спуститися на землю. Це може бути простий ранковий ритуал, прогулянка або робота руками». Для нього особисто таким ритуалом стала робота в команді, де немає сцени — є лише завдання.

Інтерв’ю завершується думкою, яка звучить як запрошення до розуміння: «Не потрібно судити людину, яка обирає фронт чи мирне життя. Обидва простори складні по‑своєму. Для мене зараз Київ — це місце, де я відчуваю більше внутрішніх спалахів тривоги, ніж у бліндажі. І це нормально — визнавати власні почуття та шукати шляхи для їх проживання». Ця відвертість резонує з читачами, нагадуючи, що війна не закінчується для людей миттєво разом із зміною локації.