Не «Київська Русь»: філологиня розкрила справжню назву й розвіяла міф

Скепсис щодо усталених назв минулого часто народжує гарячі дискусії в наукових і публічних колах. Нещодавня заява філологині про те, що усталений у масовій свідомості термін на кшталт «Київська Русь» є пізнім історичним нашаруванням, вкотре повертає нас до питання, як ми називаємо власну історію і чому. Розуміння того, якою мовою і якими словами вживали назви давніх політичних утворень, допомагає відділити історичну науку від міфотворення й політичної риторики.

Не «Київська Русь»: філологиня розкрила справжню назву й розвіяла міф

Справжня назва давньої держави, яка мала економічний, політичний і культурний центр у Києві та інших ключових містах, була набагато простішою і коротшою, ніж та, що побутує сьогодні. Сучасники давньої держави ніколи не вживали словосполучення «Київська Русь», адже цей термін виник лише у XIX столітті. У різних джерелах і мовах ця територія і спільнота позначалися словом, що в українській традиції передається як Русь, або варіантами його написання й відмінювання.

Докази в джерелах: як називали себе contemporaries

Аналіз писемних пам’яток — княжих грамот, літописів, ярликів, грецьких і латинських хронік — показує, що носіями самоназви була просто «Русь» або похідні від неї конструкції: «руська земля», «люди Русі», «господарі Руси». У стародавніх хроніках, зокрема у Повісті временних літ, зустрічаються формули, що вказують на приналежність до «Руської землі» або просто «Русь». У зовнішніх джерелах — візантійських, арабських і західноєвропейських — поняття фіксувалося як Rhos, Ros, Rus, Rus' тощо. Це свідчить про стійку і доволі однозначну самоназву, без приписування імені столиці у вигляді прикметника.

Ще одна важлива деталь: політична структура того часу була децентралізованою і включала низку великих центрів — Новгород, Чернігів, Переяслав, Галич — які також могли виступати як окремі політичні ядра. Тому прив’язка назви держави саме до Києва як прикметника не відображає політичної реальності епохи, а є пізнішим способом класифікації істориків.

Чому виник міф і чим він небезпечний

Поява терміну «Київська Русь» у XIX столітті пов’язана з розвитком історичної науки, акумуляцією джерел і прагненням систематизувати минуле. Інтелектуали й історики того часу, працюючи з фрагментарними відомостями, часто вживали географічні прикметники, щоб зробити назви зрозумілішими для сучасного читача. Так з’явилися подібні конструкції і в західноєвропейській традиції (Kievan Rus', Rus' of Kiev) — для уточнення, про яке «Русь» йдеться, адже в ранньому середньовіччі існувало декілька політичних образувань із подібною основою назви.

Однак у ХХ і ХХІ століттях цей історіографічний прийом набув політичного забарвлення: назва почала використовуватися як аргумент у дискусіях про спадкоємність, територіальні претензії чи культурну автентичність. Саме тут важливо підкреслити роль філологічного й історичного аналізу: розуміння походження термінів і часу їх упровадження дозволяє уникати анахронізмів і маніпуляцій.

Філологічне дослідження також звертає увагу на мовні деталі: як слова запозичувалися і трансформувалися в різних мовах, які фонетичні й морфологічні варіанти були притаманні давньослов’янським і чужоземним джерелам. Це допомагає відтворити не лише назву, але й уявлення про те, як люди тоді думали про свою спільноту і державність.

У популярних виданнях і підручниках іноді зберігається спрощений налагоджений наратив: «Київ — центр, отже й назва держави». Такий підхід полегшує оповідь, але водночас приховує складність соціально-політичних відносин і багатомірність регіональних ідентичностей того часу. Саме тому важливо вживати терміни коректно: у науковому контексті краще говорити про Русь або про політичні утворення часів Давньоруської держави, тоді як у популярних текстах можна пояснювати, чому інколи зустрічається «Київська Русь» як пізніший історичний термін.

Повернення до автентичних назв — не лише питання точності. Це також етичне зобов’язання перед історією: називаючи явища іменами, які були притаманні їхнім учасникам, ми поважаємо спосіб, яким ці люди сприймали себе. Водночас визнання того, що термін «Київська Русь» є пізнім, не заперечує ролі Києва як одного з ключових центрів середньовічної Східної Європи. Скоріше навпаки: відокремивши історичну правду від пізніх штампів, ми можемо точніше відтворити картину минулого і краще зрозуміти, як формувалися давні політичні мережі, економічні зв’язки й культурні впливи.

На завершення варто зазначити: мовознавчі й історичні дослідження продовжують уточнювати нашу картину минулого. Кожне відкриття — нова можливість переосмислити усталені уявлення. Усвідомлення того, що словосполучення «Київська Русь» — продукт XIX століття, має стати поштовхом до більш уважного ставлення до назв, джерел і способів, якими ми реконструюємо історію.