Не плавали, не знаємо: Чому Європа не поспішає допомагати Україні у боротьбі з Росією

Зі звичкою держав Євросоюзу реагувати на російську агресію щодо України традиційним «висловленням стурбованості» дехто за чотири роки встиг примиритися. Це все ж не Америка, якій навіть за мільярдера з сумнівними зв’язками та вподобаннями на посаді президента необхідно підтримувати реноме наддержави і діяти рішуче. Комусь радикально відповідати на кремлівські витівки заважають спільні бізнес-інтереси, інші взагалі стали залежними від московської спонсорської допомоги, а кусати руку, що годує, в цивілізованому світі не заведено.

Однак вівторкових дебатів у Європарламенті все ж варто було очікувати з нетерпінням. Протягом останніх місяців передбачувано вороже кільце навколо РФ почало стискатися. Каталізатором стискання стали чисельні шпигунські скандали – щонайменше після замаху на Скрипалів за допомогою зброї масового знищення єврооптимісти задумалися про необхідність називати речі своїми іменами. Критика тоталітарного режиму Путіна була неминучою. Це автоматично мало б означати й висловлення справжньої підтримки на адресу України.

З першим пунктом програми все начебто склалося як слід. Будівництво Керченського мосту було офіційно визнано незаконним, і не лише через окупацію росіянами Криму. На думку Федеріки Могеріні, через неможливість проходження до Азовського моря великогабаритних суден незручності створюються також для держав, що не є безпосередніми учасниками військового конфлікту. Негативно оцінили європейські політики і протизаконну діяльність Москви у нейтральних водах та українській акваторії.

Але з іншого ракурсу засудження повзучої окупації нагадував старезний анекдот про Рабиновича: «Коли мене нема, можете мене навіть бити». Справа в тому, що питання відповідних санкцій проти РФ за злочинні загарбницькі дії зависло у повітрі, щойно його підняли. Євроскептики за звичкою почали повторювати тези з кремлівських темників: Україна сама поводиться агресивно, Москва ні в чому не винна, зате винна Америка з її нестримним бажанням контролювати увесь світ. Цікаво, найбільш активним апологетам Кремля вже нарахували гонорари у нафторублях чи лише планують це зробити?

Частина їхніх політичних опонентів поставилася до ситуації більш стримано, але все ж з позиції «не можна мстить, повинні ми любити». Навіть Могеріні зауважила, що в ідеалі Азовське море мало б стати демілітаризованою зоною, якою було раніше. І зазначила на додачу, що Росія першою почала нарощувати там військову потужність. Та між рядків чудово читалася пересторога: любі українці, створені сусідом-агресором проблеми вирішувати краще в юридичній царині, аніж силовим шляхом. Тому ласкаво просимо до різноманітних судових інстанцій замість того, щоб ганяти туди-сюди через Керченський пролив кораблики та дражнити кремлівського шатуна.

В цьому контексті цілком передбачувано не отримала відчутної підтримки ідея посилення військової присутності ЄС та НАТО в регіонах. Тут навіть деякі помірковані депутати заговорили про те, що їхні хати взагалі-то с краю. Хто надає Україні найбільше військової допомоги? США, які до Євросоюзу за визначенням стосунку не мали. Хто пообіцяв з наступного року почати посилене патрулювання Чорного та Азовського морів? Велика Британія, яка чи то вийшла зі складу Євросоюзу, чи ні – дідько їх розбере з їхнім Brexit. Тож посміхаємося та махаємо, панове.

Звісно ж, з трибуни висловлювалися й цілком розумні пропозиції. Представниця партії зелених Ребекка Гармс, скажімо, наголосила на необхідності створення програми підтримки Маріуполя та Бердянська, двох міст, що найбільше страждають від свавілля РФ на морі. І паралельно запропонувала моніторинг ситуації за допомогою ОБСЄ, чим одразу ж зіпсувала позитивне враження. Чи можуть на п’ятий рік війни члени Європарламенту не усвідомлювати, що аналогічно місія спостереження на Донбасі фактично «грає у мафію» за правилами окупантів, немов за вказівкою закриваючи очі на злодійства «відпускників» у камуфляжі та «мирних шахтарів»? Так, але хіба що у випадку повного нерозуміння ситуації.

Чим все закінчилося? За великим рахунком – нічим. До обговорення теми російської агресії та ймовірної допомоги нам у Страсбурзі пообіцяли повернутися в грудні під час чергового засідання Ради асоціації Україна – ЄС. Однак біда в тім, що співчутливі євродепутати готові в кращому випадку лише до обговорення. На рішучі дії з їхнього боку не варто очікувати щонайменше з’ясування подальшої долі другої черги Північного потоку. Адже для окремих країн гарантія поповнення запасів газу є важливішим за допомогу союзнику з числа асоціативних членів.

Тому у питаннях протистояння з РФ на морях нам краще покладатися на себе, не забуваючи про допомогу з Вашингтону та Лондону. Безвізовий режим та покращення економічної взаємодії – це безумовні плюси. Та коли мова заходить про справжню відсіч державі-агресору, починається традиційне «висловлення стурбованості». Щоправда, більшість українських політиків самі свого часу вважали кремлівських загарбників «друзями та братами», доки не відчули їхню щиру ненажерливість в Криму та на Донбасі.

Зрозуміло одне: пустопорожніми балачками діла не зробити.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець

Зі звичкою держав Євросоюзу реагувати на російську агресію щодо України традиційним «висловленням стурбованості» дехто за чотири роки встиг примиритися. Це все ж не Америка, якій навіть за мільярдера з сумнівними зв’язками та вподобаннями на посаді президента необхідно підтримувати реноме наддержави і діяти рішуче. Комусь радикально відповідати на кремлівські витівки заважають спільні бізнес-інтереси, інші взагалі стали залежними від московської спонсорської допомоги, а кусати руку, що годує, в цивілізованому світі не заведено.

Однак вівторкових дебатів у Європарламенті все ж варто було очікувати з нетерпінням. Протягом останніх місяців передбачувано вороже кільце навколо РФ почало стискатися. Каталізатором стискання стали чисельні шпигунські скандали – щонайменше після замаху на Скрипалів за допомогою зброї масового знищення єврооптимісти задумалися про необхідність називати речі своїми іменами. Критика тоталітарного режиму Путіна була неминучою. Це автоматично мало б означати й висловлення справжньої підтримки на адресу України.

З першим пунктом програми все начебто склалося як слід. Будівництво Керченського мосту було офіційно визнано незаконним, і не лише через окупацію росіянами Криму. На думку Федеріки Могеріні, через неможливість проходження до Азовського моря великогабаритних суден незручності створюються також для держав, що не є безпосередніми учасниками військового конфлікту. Негативно оцінили європейські політики і протизаконну діяльність Москви у нейтральних водах та українській акваторії.

Але з іншого ракурсу засудження повзучої окупації нагадував старезний анекдот про Рабиновича: «Коли мене нема, можете мене навіть бити». Справа в тому, що питання відповідних санкцій проти РФ за злочинні загарбницькі дії зависло у повітрі, щойно його підняли. Євроскептики за звичкою почали повторювати тези з кремлівських темників: Україна сама поводиться агресивно, Москва ні в чому не винна, зате винна Америка з її нестримним бажанням контролювати увесь світ. Цікаво, найбільш активним апологетам Кремля вже нарахували гонорари у нафторублях чи лише планують це зробити?

Частина їхніх політичних опонентів поставилася до ситуації більш стримано, але все ж з позиції «не можна мстить, повинні ми любити». Навіть Могеріні зауважила, що в ідеалі Азовське море мало б стати демілітаризованою зоною, якою було раніше. І зазначила на додачу, що Росія першою почала нарощувати там військову потужність. Та між рядків чудово читалася пересторога: любі українці, створені сусідом-агресором проблеми вирішувати краще в юридичній царині, аніж силовим шляхом. Тому ласкаво просимо до різноманітних судових інстанцій замість того, щоб ганяти туди-сюди через Керченський пролив кораблики та дражнити кремлівського шатуна.

В цьому контексті цілком передбачувано не отримала відчутної підтримки ідея посилення військової присутності ЄС та НАТО в регіонах. Тут навіть деякі помірковані депутати заговорили про те, що їхні хати взагалі-то с краю. Хто надає Україні найбільше військової допомоги? США, які до Євросоюзу за визначенням стосунку не мали. Хто пообіцяв з наступного року почати посилене патрулювання Чорного та Азовського морів? Велика Британія, яка чи то вийшла зі складу Євросоюзу, чи ні – дідько їх розбере з їхнім Brexit. Тож посміхаємося та махаємо, панове.

Звісно ж, з трибуни висловлювалися й цілком розумні пропозиції. Представниця партії зелених Ребекка Гармс, скажімо, наголосила на необхідності створення програми підтримки Маріуполя та Бердянська, двох міст, що найбільше страждають від свавілля РФ на морі. І паралельно запропонувала моніторинг ситуації за допомогою ОБСЄ, чим одразу ж зіпсувала позитивне враження. Чи можуть на п’ятий рік війни члени Європарламенту не усвідомлювати, що аналогічно місія спостереження на Донбасі фактично «грає у мафію» за правилами окупантів, немов за вказівкою закриваючи очі на злодійства «відпускників» у камуфляжі та «мирних шахтарів»? Так, але хіба що у випадку повного нерозуміння ситуації.

Чим все закінчилося? За великим рахунком – нічим. До обговорення теми російської агресії та ймовірної допомоги нам у Страсбурзі пообіцяли повернутися в грудні під час чергового засідання Ради асоціації Україна – ЄС. Однак біда в тім, що співчутливі євродепутати готові в кращому випадку лише до обговорення. На рішучі дії з їхнього боку не варто очікувати щонайменше з’ясування подальшої долі другої черги Північного потоку. Адже для окремих країн гарантія поповнення запасів газу є важливішим за допомогу союзнику з числа асоціативних членів.

Тому у питаннях протистояння з РФ на морях нам краще покладатися на себе, не забуваючи про допомогу з Вашингтону та Лондону. Безвізовий режим та покращення економічної взаємодії – це безумовні плюси. Та коли мова заходить про справжню відсіч державі-агресору, починається традиційне «висловлення стурбованості». Щоправда, більшість українських політиків самі свого часу вважали кремлівських загарбників «друзями та братами», доки не відчули їхню щиру ненажерливість в Криму та на Донбасі.

Зрозуміло одне: пустопорожніми балачками діла не зробити.

З повагою,

Гриць Якович Вареник, літературознавець