Пономарьова Мар'яна
Тривала війна та опір українців зруйнували початкові розрахунки росії на лояльність частини населення. Кремль більше не може розраховувати на швидке захоплення України, формальну зміну влади чи масове прийняття російських умов. Саме тому, на думку політичного оглядача Віталія Портникова, стратегія Москви поступово змістилася: тепер її мета полягає не лише у захопленні окремих територій, а й у виснаженні української держави, руйнуванні її економіки та створенні постійної загрози для найбільших міст.
У цьому контексті особливе значення мають Київ і Харків. Йдеться не обов’язково про негайну спробу окупації цих міст. Кремль може прагнути зробити їх символами постійної небезпеки, змусити мільйони людей жити в умовах страху, а українське керівництво — витрачати значні ресурси на оборону, відновлення та захист цивільного населення.
Чому кремль не відмовляється від максималістських цілей
Російська влада неодноразово демонструвала, що сприймає війну проти України як довгострокове протистояння із Заходом. Для кремля українське питання давно вийшло за межі суперечки про кордони. Москва намагається довести, що може силою змінювати політичну карту Європи, нав’язувати сусідам власну волю та змушувати демократичні країни рахуватися з російськими вимогами.
Портников наголошує, що поразка початкового плану не означає відмови від головної мети. Якщо не вдалося встановити контроль над Україною за короткий час, росія може розраховувати на іншу тактику: тривалу війну, удари по критичній інфраструктурі, тиск на тил і спроби переконати суспільство, що опір нібито не має перспективи.
Кремлю важливо не тільки захоплювати території, а й руйнувати українську здатність до нормального життя. Постійні атаки на енергетичні об’єкти, транспортні вузли, промислові підприємства та житлові квартали мають на меті створити враження безвиході. У такій ситуації російське керівництво сподівається на втому громадян, зростання соціальної напруги та появу вимог погодитися на будь-які умови заради припинення бойових дій.
Однак український досвід показує, що терор не гарантує кремлю бажаного результату. Навпаки, атаки по містах часто посилюють спротив, формують запит на додаткову міжнародну підтримку та переконують суспільство в тому, що поступки агресору не принесуть тривалого миру.
Чому під загрозою залишаються Київ і Харків
Київ є не лише столицею, а й центром політичного, військового та інформаційного управління державою. Будь-яка спроба дестабілізувати ситуацію в столиці має для росії символічне значення. Удари по Києву покликані показати, що навіть центр країни не може почуватися захищеним. Крім того, Москва може прагнути впливати на рішення української влади через постійний тиск на цивільну інфраструктуру та населення.
Харків має інше, але не менш важливе значення. Це велике промислове й наукове місто, розташоване неподалік від російського кордону. Його географічне положення робить Харків особливо вразливим до ракетних і дронових атак. Для кремля місто є важливим ідеологічним символом, адже російська пропаганда тривалий час намагалася представляти схід України як територію, що нібито тяжіє до росії.
Стійкість Харкова спростувала ці міфи. Мешканці міста продемонстрували, що близькість до кордону не означає проросійських настроїв, а російськомовність не є підставою для підтримки агресора. Саме тому обстріли Харкова можуть мати для кремля подвійне призначення: завдати військової шкоди та покарати місто за його проукраїнську позицію.
Водночас сама наявність загрози не означає автоматичної підготовки до наземного наступу саме на Київ чи Харків. Воєнна ситуація залежить від багатьох чинників: стану російської армії, забезпечення Сил оборони України, міжнародної допомоги, роботи протиповітряної оборони та здатності українського суспільства зберігати стійкість. Проте ігнорувати ризики також небезпечно. Росія може використовувати військовий тиск як інструмент шантажу навіть тоді, коли не має достатніх ресурсів для захоплення міста.
Якою має бути відповідь України
За таких умов українська стратегія має ґрунтуватися не на очікуванні швидкого завершення війни, а на готовності до тривалого протистояння. Це означає посилення протиповітряної оборони, розвиток власного виробництва озброєння, захист енергетичної системи та створення резервних каналів управління. Важливими залишаються також укріплення прикордонних регіонів, підготовка цивільного населення і підтримка міст, які регулярно зазнають атак.
Ключовим фактором є міжнародна допомога. Україна потребує не символічної підтримки, а системних рішень: сучасних засобів протиповітряної оборони, боєприпасів, далекобійних можливостей, фінансових ресурсів і політичних гарантій. Для партнерів важливо розуміти, що захист Києва та Харкова є частиною ширшої безпеки Європи. Якщо агресор переконається, що удари по цивільних містах дозволяють досягати політичних цілей, загроза пошириться далеко за межі України.
Окреме значення має інформаційна стійкість. Російська пропаганда намагається нав’язати думку, що Україна нібито приречена, а допомога союзників рано чи пізно припиниться. Такі повідомлення розраховані на деморалізацію та внутрішні конфлікти. Протидія їм полягає не в ігноруванні проблем, а у чесному поясненні ситуації, готовності влади до відповідальності та збереженні довіри між державою, військовими й суспільством.
Головний висновок із оцінок Портникова полягає в тому, що кремль прагне не просто тимчасових військових успіхів. Його стратегічна мета — позбавити Україну можливості самостійно визначати власне майбутнє, нав’язати їй роль залежної держави та змусити українців погодитися на мир, який не усуває загрозу, а лише відкладає новий напад.
Київ і Харків залишаються під загрозою саме тому, що мають для України особливе політичне, економічне та символічне значення. Але ця загроза не є вироком. Українська стійкість, ефективна оборона, міжнародна підтримка та здатність суспільства не піддаватися паніці можуть зруйнувати розрахунки кремля. Війна триває не лише за території, а й за право України залишатися вільною державою, яка сама визначає свій шлях.