Роксолана Мережко
Посередники відкрито пропонують нелегальне ввезення товарів, зміну кодів продукції, заниження митної вартості та оформлення вантажів через компанії, які фактично не ведуть самостійної господарської діяльності. На цьому тлі історія навколо одеського бізнесмена Вадима Альперина стала одним із найпоказовіших прикладів того, як у сфері міжнародної торгівлі можуть роками існувати схеми, що завдають державі значних збитків. Водночас будь-які твердження про особисту вину конкретної людини мають підтверджуватися рішеннями суду, а не лише заявами слідства, політиків чи конкурентів.
Йдеться не тільки про окремі епізоди з митним оформленням. У центрі уваги опинилася ціла модель тіньового карго-бізнесу, у якій беруть участь імпортери, брокери, перевізники, власники складських комплексів, номінальні директори та корумповані або недбалі посадовці. Її головна особливість полягає в тому, що кожна ланка формально може виглядати законною, але в сукупності вони створюють механізм обходу платежів і контролю.
Як працює тіньовий карго-механізм
Найпоширеніша схема починається ще до прибуття товару в Україну. Вантаж оформлюють через іноземну компанію-посередника, яка вказує занижену ціну або змінює опис продукції. Далі документи передаються українському імпортеру, котрий заявляє товар за кодом із нижчою ставкою мита або взагалі намагається провести його як продукцію, що не потребує додаткових дозволів.
Інколи під одним комплектом документів переміщують зовсім інший товар. Наприклад, дорогу електроніку можуть описати як комплектуючі, текстиль — як сировину, а комерційно привабливу продукцію — як таку, що має незначну вартість. Різниця між реальною ціною та задекларованою сумою осідає в тіні, а бюджет недоотримує податки й митні платежі.
Важливу роль у таких операціях відіграють так звані компанії-прокладки. Вони можуть існувати лише кілька місяців, не мати власного персоналу, складів чи транспорту, але регулярно фігурувати в ланцюгах поставок. Після накопичення податкових зобов’язань або виникнення претензій фірма припиняє діяльність, а на її місці з’являється нова юридична особа. Формально документи залишаються, однак реального бенефіціара знайти складно.
Ще один елемент — дроблення партій. Великий комерційний вантаж розподіляють між кількома деклараціями або різними отримувачами. Це дає змогу зменшити увагу контролюючих органів, уникнути автоматичних індикаторів ризику та створити враження, що йдеться про невеликі незалежні поставки. За такої моделі навіть систематичні порушення можуть виглядати як випадкові помилки різних компаній.
Чому митниця може «не бачити» очевидного
Фраза про те, що митниця не бачить схеми, не обов’язково означає повну відсутність інформації. Часто проблема полягає в тому, що дані з різних відомств не об’єднуються в єдину картину. Митна декларація може виглядати прийнятною сама по собі, але зіставлення її з банківськими платежами, статистикою виробника, маршрутами транспорту та попередніми поставками здатне виявити зовсім іншу реальність.
Слабкість контролю також пов’язана з людським фактором. Рішення про огляд вантажу, перевірку документів або визначення митної вартості часто залежить від конкретного інспектора. Якщо працівник отримує неправдиві відомості, але не має ресурсів або мотивації їх перевіряти, сумнівний вантаж може пройти без додаткових запитань. А якщо до процесу залучені корупційні зв’язки, система контролю перетворюється на формальність.
Окремий ризик створює практика постійної зміни митних постів і маршрутів. Вантажі можуть прямувати через різні переходи, змінювати перевізників або оформлюватися за участю нових брокерів. Через це кожен окремий епізод не завжди виглядає підозрілим. Лише тривалий аналіз пов’язаних компаній, однакових контактів, адрес, транспортних засобів і характеру товарів дає змогу побачити систему.
Показовою є й ситуація, коли митна служба виявляє порушення лише після втручання правоохоронців або журналістів. Це свідчить про те, що внутрішні алгоритми ризиків працюють недостатньо ефективно. Якщо зовнішній сигнал стає єдиною причиною перевірки, мільярдні потоки можуть роками проходити повз автоматизований контроль.
Роль гучних справ і відповідальність держави
Історія з обвинуваченнями на адресу Альперина стала символом дискусії про вплив великих гравців на митну систему. У публічному просторі його пов’язували з масштабними схемами, спробами впливу на посадовців і незаконним переміщенням товарів. Проте гучність справи не замінює доказів, а суспільний інтерес не може бути підставою для автоматичного визнання людини винною. Остаточні висновки мають ґрунтуватися на судових рішеннях, фінансових документах, експертизах і показаннях, отриманих відповідно до закону.
Водночас персоніфікація проблеми зручна для держави, але небезпечна для системних змін. Якщо вся увага зосереджується на одному бізнесмені, залишається без відповіді головне питання: як численні компанії, брокери та службовці могли роками працювати в одному ланцюгу? Навіть покарання окремих учасників не ліквідує механізм, якщо не змінюються правила перевірки митної вартості, обміну даними та контролю за конфліктом інтересів.
Щоб перекрити тіньові потоки, потрібні автоматичне зіставлення українських декларацій із даними країн експорту, контроль реальних бенефіціарів, аналіз пов’язаних компаній і невідворотність відповідальності для посадовців. Важливо також забезпечити прозорий аудит митних постів, регулярну ротацію працівників і захист викривачів. Без цього будь-яка нова кампанія проти контрабанди ризикує залишитися короткостроковою показовою акцією.
Тіньовий карго-бізнес живе не лише завдяки винахідливості посередників. Він існує там, де документи важливіші за реальний товар, де різні державні органи не обмінюються інформацією, а ризик покарання залишається нижчим за потенційний прибуток. Тому питання полягає не тільки в тому, хто організовував окремі схеми, а й у тому, чому система дозволила їм стати масштабними. Відповідь на це питання має бути предметом повноцінного розслідування, а не лише чергової політичної заяви.