Після евакуації — нікуди: чому в Україні немає системи для ВПО

Україна може зіткнутися з новою хвилею внутрішнього переміщення вже цієї зими. Посилення обстрілів, пошкодження житлової та енергетичної інфраструктури, нестабільна безпекова ситуація й відсутність прийнятних умов для життя змушують людей залишати свої домівки. Водночас державна система підтримки внутрішньо переміщених осіб залишається фрагментарною: вона допомагає пережити перші тижні після евакуації, але часто не дає відповіді на головне запитання — де і як людині жити далі.

Про проблеми політики щодо ВПО, недоліки евакуації та необхідність довгострокових рішень розповів народний депутат Сергій Козир. За його словами, держава досі не сформувала цілісної моделі, яка поєднувала б евакуацію, житло, працевлаштування, соціальну адаптацію та відповідальність конкретних органів за кінцевий результат.

Евакуація не може завершуватися розміщенням на кілька тижнів

Чому нинішня система підтримки ВПО не відповідає реальним потребам людей?

Одна з головних проблем полягає в тому, що евакуацію часто сприймають як окрему операцію: людей потрібно вивезти з небезпечної території, доставити до безпечнішого регіону та тимчасово розмістити. Але на цьому процес нерідко фактично завершується. Людина отримує місце в гуртожитку, модульному містечку або іншому тимчасовому приміщенні, проте не має зрозумілого плану на наступні місяці.

Такий підхід не враховує реальне життя переселенців. Серед них є діти, люди похилого віку, особи з інвалідністю, родини, які втратили житло та роботу, а також громадяни, яким потрібне регулярне лікування. Для кожної з цих категорій тимчасове розміщення без доступу до медицини, освіти, транспорту та заробітку не може вважатися повноцінною допомогою.

Після евакуації людина має отримати не лише дах над головою, а й зрозумілий маршрут подальших дій. Йдеться про реєстрацію, оформлення виплат, пошук постійного або довгострокового житла, доступ до роботи, влаштування дітей до школи чи дитячого садка. Якщо всі ці питання залишаються на саму переселену людину, держава фактично перекладає відповідальність на найбільш вразливих громадян.

Чи можна вважати тимчасове житло розв’язанням проблеми?

Тимчасове житло необхідне на першому етапі, але воно не може бути універсальною відповіддю. Люди можуть проживати в таких умовах місяцями або навіть роками, хоча приміщення спочатку розраховані на короткий період. У результаті виникають проблеми з приватністю, санітарними умовами, доступом до послуг і соціальною інтеграцією.

Особливо гостро житлове питання постає для родин, які виїхали з територій активних бойових дій або тимчасово окупованих територій. Вони часто не мають можливості повернутися додому, продати майно чи використати його як фінансову опору. Водночас державні програми компенсації та забезпечення житлом не охоплюють усіх, хто цього потребує, а критерії участі в них можуть бути складними для розуміння.

Житлові програми не встигають за масштабом переміщення

У чому полягає основна слабкість житлової політики для ВПО?

Найбільша проблема — розрив між масштабом потреби та обсягом доступних рішень. В Україні сотні тисяч людей втратили житло або не можуть безпечно повернутися до своїх громад. Однак кількість квартир, будинків і місць у програмах підтримки значно менша, ніж реальна потреба. Через це навіть ті переселенці, які відповідають формальним вимогам, можуть роками чекати на допомогу.

Державна політика має бути орієнтована не лише на будівництво окремих об’єктів, а й на створення доступного житлового фонду. Важливо використовувати різні механізми: оренду з частковою компенсацією, пільгове кредитування, відновлення пошкодженого житла, придбання квартир у громадах, які мають можливість приймати нових мешканців. При цьому програми повинні бути прозорими, а люди мають розуміти, за якими критеріями розподіляється допомога.

Потрібно також враховувати, що житло без роботи не забезпечує повноцінного переселення. Якщо родину розмістили в громаді, але там немає вакансій, доступного транспорту чи необхідної соціальної інфраструктури, людина опиняється в залежності від виплат і благодійної допомоги. Це не сприяє ані самостійності, ані інтеграції ВПО в нову громаду.

Якою має бути роль місцевої влади?

Громади відіграють ключову роль, оскільки саме на місцевому рівні переселенці стикаються з більшістю практичних проблем. Тут потрібно оформити документи, знайти житло, записати дитину до школи, отримати медичну допомогу та вирішити питання працевлаштування. Проте органи місцевого самоврядування мають різні фінансові можливості. Одні громади можуть створювати житлові програми та залучати інвесторів, інші ледве забезпечують базові потреби.

Тому держава повинна не просто передавати громадам додаткові обов’язки, а й забезпечувати їх ресурсами, фахівцями та зрозумілими повноваженнями. Має існувати єдиний стандарт допомоги ВПО, який гарантує мінімальний набір послуг у будь-якому регіоні. Водночас місцева влада повинна мати можливість адаптувати програми до особливостей конкретної громади.

Відсутність відповідальності залишає переселенців сам на сам із проблемами

Хто має відповідати за те, що після евакуації людина не отримує житла, роботи або необхідної допомоги?

Сьогодні відповідальність розподілена між різними установами так, що в підсумку за кінцевий результат не відповідає ніхто. Один орган займається евакуацією, інший — соціальними виплатами, третій — житлом, четвертий — працевлаштуванням. Для державної системи це можуть бути різні напрямки роботи, але для переселенця це одна життєва ситуація, яку потрібно вирішити комплексно.

Людина не повинна самостійно шукати, до якого відомства звернутися з кожним окремим питанням. Потрібен принцип єдиного супроводу, коли відповідальний координатор або служба стежить за проходженням усіх етапів — від евакуації до адаптації в новій громаді. Якщо родина не має житла, роботи або доступу до послуг, система повинна реагувати, а не обмежуватися формальною реєстрацією.

Необхідно також запровадити чіткі показники ефективності державної політики щодо ВПО. Важливо рахувати не тільки кількість евакуйованих чи обсяг виплачених коштів, а й те, скільки людей отримали довгострокове житло, працевлаштувалися, влаштували дітей до навчальних закладів і змогли перейти від екстреної допомоги до самостійного життя.

Що потрібно змінити до можливої нової хвилі переміщення?

Передусім необхідно заздалегідь підготувати резерв житла, транспорт, місця в медичних і освітніх закладах, а також механізми розселення великих родин. Евакуація не може плануватися лише за принципом «вивезти людей у безпечний район». Потрібно знати, де вони житимуть через місяць, як отримуватимуть дохід і хто допоможе їм адаптуватися.

Окремої уваги потребують люди, які не можуть самостійно евакуюватися: маломобільні громадяни, пацієнти лікарень, особи з інвалідністю, сім’ї з маленькими дітьми. Для них мають бути окремі маршрути, доступний транспорт і підготовлені місця проживання. Важливо також завчасно комунікувати з населенням, щоб люди розуміли порядок дій і не залишалися в небезпеці через відсутність інформації.

Нова хвиля внутрішнього переміщення може стати серйозним випробуванням для держави та громад. Якщо система залишиться фрагментарною, тисячі людей знову опиняться в ситуації невизначеності: без постійного житла, роботи та розуміння власного майбутнього. Україні потрібна не сукупність окремих рішень, а цілісна політика підтримки ВПО, у центрі якої буде не сам факт евакуації, а безпека, гідність і довгострокова спроможність людини жити самостійно.