Директор КМІС: капітуляція неможлива — про вибори, жінок і вражаючу цифру

Українське суспільство втомилося від війни, тривалого стресу, невизначеності та щоденних втрат. Проте втома не означає готовності відмовитися від власної держави чи погодитися на умови, які суперечать базовому відчуттю безпеки та справедливості. Саме цей парадокс є одним із головних висновків, про які говорить директор Київського міжнародного інституту соціології. Люди виснажені, але не зламані. Вони хочуть завершення війни, однак не сприймають капітуляцію як прийнятний шлях до миру.

У центрі уваги суспільства залишаються одразу кілька тем: можливі переговори, територіальні поступки, проведення виборів під час воєнного стану, роль жінок у спротиві та здатність громадян продовжувати боротьбу. Соціологічні дані демонструють складну, але водночас дуже стійку картину. Українці можуть по-різному оцінювати дії влади, сперечатися про темпи реформ і майбутню стратегію, однак у ключовому питанні — праві суспільства на свободу та безпеку — позиція залишається принциповою.

Втома від війни не дорівнює готовності капітулювати

Директор КМІС наголошує: суспільні настрої не можна вимірювати лише рівнем емоційного виснаження. Так, дедалі більше людей говорять про втому, тривожність і бажання, щоб бойові дії припинилися. Але відповідь на питання, якою ціною має настати мир, змінює загальну картину. Для більшості українців мир не може означати втрату незалежності, примусове визнання окупації або позбавлення країни можливості захищатися.

Саме тут з’являється вражаюча цифра: близько 80% громадян не готові прийняти капітуляційний сценарій. Водночас це не означає, що всі вони однаково бачать подальший перебіг війни. Частина респондентів виступає за продовження опору, інші допускають переговори або тимчасові компроміси. Проте між переговорами та безумовною здачею країни існує принципова різниця, яку українці чітко усвідомлюють.

Готовність до спротиву не слід трактувати як прагнення до нескінченної війни. Навпаки, суспільство хоче завершення бойових дій, але очікує гарантій, що домовленості не стануть паузою перед новим нападом. Люди оцінюють не лише сьогоднішні обіцянки, а й досвід попередніх років. Пам’ять про порушені домовленості, окупацію та повторне розгортання агресії формує обережність до простих рецептів швидкого миру.

Це також пояснює, чому суспільна думка може одночасно демонструвати втому і високу готовність чинити опір. Українці прагнуть безпеки для себе та своїх родин, але розуміють: поступки агресору без надійного захисту можуть лише відкласти нову загрозу. Тому головним запитом стає не просто припинення стрілянини, а справедливий і стійкий мир.

Вибори під час війни: право, довіра та безпека

Тема виборів залишається особливо чутливою. У демократичній державі громадяни мають право обирати владу та оцінювати її роботу. Водночас повномасштабна війна створює обставини, за яких проведення повноцінного голосування є надзвичайно складним. Йдеться про мільйони українців за кордоном, військовослужбовців на передовій, мешканців тимчасово окупованих територій, зруйновану інфраструктуру та постійну загрозу ракетних ударів.

Тому дискусія про вибори не повинна зводитися до питання «провести чи не провести». Значно важливіше зрозуміти, чи будуть вибори легітимними, безпечними та доступними для всіх громадян. Якщо значна частина населення не зможе проголосувати, а мільйони людей залишаться поза процедурою, це неминуче вплине на довіру до результатів.

Соціологи звертають увагу і на інший аспект: політичні настрої під час війни нестабільні, а суспільство болісно реагує на спроби використати виборчу тему для внутрішньої боротьби. Люди очікують не політичних маніпуляцій, а зрозумілих правил. Вибори мають відбуватися тоді, коли держава зможе гарантувати рівні умови, безпеку виборців і військових, участь громадян за кордоном та прозорий підрахунок голосів.

Проведення виборів заради самого факту їх проведення може посилити розкол і недовіру. Натомість чітке пояснення причин відтермінування, відкритий діалог із суспільством і підготовка законодавчих механізмів здатні зберегти демократичну легітимність. Українці хочуть мати право вибору, але так само хочуть, щоб цей вибір був реальним, а не формальністю в умовах хаосу.

Жінки, родини та нова якість українського спротиву

Окреме місце в оцінці суспільної стійкості посідає роль жінок. Війна змінила звичний розподіл відповідальності. Жінки служать у Силах оборони, працюють у медичній сфері, волонтерять, підтримують евакуйованих, виховують дітей, утримують родини та водночас часто залишаються головною опорою для близьких, які перебувають на фронті.

Їхній внесок не можна вимірювати лише кількістю офіційних посад чи участю в бойових підрозділах. Спротив має багато форм: від роботи в критичній інфраструктурі до допомоги військовим, від організації прихистку для переселенців до психологічної підтримки дітей. Саме завдяки цій щоденній роботі країна зберігає здатність функціонувати навіть у найскладніших умовах.

Жінки також є важливою частиною суспільного запиту на безпеку та справедливість. Вони добре розуміють ціну війни, оскільки часто одночасно переживають за чоловіків, синів, братів і друзів, самостійно приймають рішення щодо дітей та забезпечують життя родини. Тому їхня позиція щодо капітуляції, переговорів і майбутнього країни не є другорядною. Це один із ключових показників того, наскільки суспільство готове відстоювати власне майбутнє.

Сьогодні Україна тримається не лише завдяки військовій силі, а й завдяки суспільній витривалості. Вона проявляється у здатності допомагати одне одному, працювати під час обстрілів, повертатися до життя після втрат і не дозволяти страху визначати політичний вибір. Саме тому твердження директора КМІС про готовність суспільства чинити опір звучить не як емоційний заклик, а як висновок із реальних настроїв громадян.

Українці втомилися, але продовжують чинити опір. Вони прагнуть миру, але не погоджуються на мир, побудований на приниженні та беззахисності. Вони очікують виборів, але вимагають чесної й безпечної процедури. Вони переживають втрати, проте зберігають здатність підтримувати армію, державу та одне одного. У цьому і полягає головний висновок: капітуляція неможлива доти, доки суспільство бачить у свободі не абстрактне слово, а умову власного майбутнього.