Сергій Пономарьов
Політична ситуація навколо України входить у фазу, коли заяви та рішення Сполучених Штатів можуть безпосередньо вплинути не лише на перебіг війни, а й на подальшу архітектуру європейської безпеки. Дії Дональда Трампа дедалі частіше розглядають як спробу змусити Київ погодитися на переговори на умовах, які можуть виявитися надзвичайно складними для України. Саме тому найближчі дні здатні стати вирішальними: від позиції української влади, партнерів і суспільства залежатиме, чи буде сформовано сильну переговорну лінію, чи країну намагатимуться підштовхнути до односторонніх поступок.
Журналіст, народний депутат України восьмого скликання та колишній радник глави Міністерства внутрішніх справ, аналізуючи дії Трампа, звертає увагу на принципову зміну підходу Вашингтона. Йдеться не лише про окремі політичні заяви, а про можливе формування нової стратегії, у межах якої завершення війни розглядається передусім як питання швидкої домовленості. За такої логіки інтереси України ризикують відійти на другий план, а головним критерієм успіху стане припинення активних бойових дій.
Чому Трамп посилює тиск на Україну
Дональд Трамп традиційно позиціонує себе як політик, здатний швидко розв’язувати міжнародні конфлікти за допомогою прямих переговорів і жорсткого торгу. Для нього важливим є не стільки тривалий дипломатичний процес, скільки демонстрація результату. У випадку російсько-української війни таким результатом може бути оголошення про припинення вогню або початок переговорів між Києвом і Москвою.
Проблема полягає в тому, що швидке припинення бойових дій не завжди означає справедливий і стійкий мир. Якщо переговори відбуватимуться під тиском, Україна може опинитися перед вимогами, які передбачатимуть територіальні, безпекові або політичні поступки. Росія, своєю чергою, може спробувати використати паузу для відновлення військового потенціалу, перегрупування сил і підготовки до нового етапу агресії.
Тиск на Київ може здійснюватися не лише через публічні заяви. Його інструментами здатні стати перегляд військової допомоги, вимоги збільшити фінансове навантаження на Україну, обмеження дипломатичного простору або спроби перекласти на українське керівництво відповідальність за відсутність домовленостей. У такій ситуації будь-яка відмова від сумнівної пропозиції може подаватися як небажання миру, хоча насправді йтиметься про захист національних інтересів.
Саме тому формулювання про можливу «капітуляцію України» варто розуміти ширше, ніж буквальну здачу держави. Це може бути сценарій, за якого Україна формально зберігає державність, але втрачає можливість самостійно визначати власний зовнішньополітичний курс, обмежує оборонні спроможності та погоджується на невизначений статус окупованих територій. Подібна модель не усуває загрозу, а лише переносить її в майбутнє.
Дві можливі стратегії України
На цьому етапі перед українською владою вимальовуються щонайменше дві базові стратегії. Перша полягає у максимально швидкому погодженні на переговорний процес. Її прихильники можуть виходити з того, що тривала війна виснажує країну, суспільство та економіку, а підтримка партнерів не є безмежною. За такого підходу Київ намагатиметься отримати хоча б тимчасове припинення вогню, гарантії безпеки та перспективу подальшої інтеграції із західними структурами.
Однак головний ризик цієї стратегії полягає у відсутності надійних механізмів контролю. Якщо домовленості не передбачатимуть чітких гарантій, покарання за їх порушення та реального міжнародного моніторингу, пауза може стати лише перепочинком для росії. Крім того, згода на невигідні умови здатна послабити українські позиції, деморалізувати суспільство й створити небезпечний прецедент для інших держав.
Друга стратегія передбачає продовження опору та спробу посилити переговорні позиції України. Це не обов’язково означає відмову від дипломатії. Навпаки, Київ може погоджуватися на переговори, але наполягати на поетапному форматі, припиненні ударів по цивільній інфраструктурі, поверненні військовополонених, звільненні незаконно утримуваних громадян і недопущенні легалізації окупації.
Сильна переговорна позиція формується не лише за столом переговорів, а й на полі бою, у міжнародній політиці та в економічній стійкості. Україні важливо демонструвати партнерам, що допомога Києву є інвестицією у стабільність Європи, а не безстроковим фінансуванням війни. Водночас необхідно переконувати західні столиці: поступки агресору без гарантій не принесуть тривалого миру, а лише підвищать ціну наступної кризи.
Чому найближчі дні можуть бути вирішальними
Вирішальність найближчого періоду пов’язана з необхідністю визначити червоні лінії України та донести їх до всіх партнерів. Якщо Київ не сформулює власне бачення завершення війни, це бачення можуть спробувати нав’язати зовнішні гравці. Особливо небезпечно, коли питання української безпеки обговорюються без повноцінної участі самої України.
Йдеться не тільки про позицію президента чи уряду. Важливими є єдність парламенту, координація з європейськими державами, комунікація з військовими та суспільством. Будь-які кулуарні домовленості, які стосуються територій, гарантій безпеки або майбутнього української армії, можуть спричинити серйозну політичну кризу всередині країни.
Європейські партнери також опиняються перед складним вибором. Якщо Сполучені Штати спробують прискорити переговори на умовах, що не враховують інтересів Києва, саме європейські держави можуть стати головним чинником стримування. Для них питання полягає не лише у підтримці України, а й у власній безпеці. Будь-яка угода, яка винагороджує агресію, створює ризики для всього континенту.
Україні необхідно діяти одночасно у кількох напрямках: посилювати оборону, розширювати дипломатичну коаліцію, домагатися довгострокових гарантій і не допускати підміни миру тимчасовою паузою. Переговори самі по собі не є капітуляцією. Капітуляційним може стати формат, у якому одна сторона змушена відмовитися від ключових інтересів, тоді як агресор не бере на себе реальних зобов’язань.
Дії Трампа можуть змінити правила міжнародної підтримки України, однак вони не скасовують права Києва самостійно визначати умови миру. Найближчі дні покажуть, чи зможе українська влада перетворити зовнішній тиск на стимул для консолідації партнерів, чи країна опиниться перед необхідністю оборонятися вже не лише від російської агресії, а й від нав’язаного сценарію завершення війни. У будь-якому разі справжній мир має гарантувати безпеку, суверенітет і право України на майбутнє, а не просто зупинити бойові дії ціною нової загрози.