Сергій Пономарьов
Спеціальний посланець президента США Стівен Віткофф полетів до Санкт-Петербурга для зустрічі з російським диктатором володимиром путіним після зустрічі з українським президентом Володимиром Зеленським в Осло. Цей дипломатичний маршрут привернув значну увагу, адже Вашингтон намагається з’ясувати, чи готова Москва хоча б до обмежених домовленостей щодо припинення війни проти України.
Водночас сам факт переговорів із російським лідером не означає, що сторони близькі до укладення повноцінної мирної угоди. Політичний експерт Володимир Фесенко вважає, що існує ціла низка принципових питань, за якими путін не зможе отримати згоду одночасно від Володимира Зеленського, Дональда Трампа та лідера Китаю Сі Цзіньпіна.
Територіальні вимоги залишаються головною перешкодою
Найскладнішим питанням для будь-яких переговорів є територіальні претензії кремля. Російське керівництво прагне закріпити за собою окуповані українські території, а також домогтися фактичного визнання результатів агресії. Для України такий підхід є неприйнятним, оскільки означав би винагороду за силове захоплення земель і створив би небезпечний прецедент для всього світу.
Володимир Зеленський не може погодитися на юридичне визнання окупації, адже це суперечило б Конституції України, позиції більшості громадян і самій логіці захисту державного суверенітету. Навіть якщо Київ буде змушений розглядати тимчасові компроміси або припинення бойових дій по фактичній лінії фронту, це не означатиме відмови від прав на захоплені території.
Для Дональда Трампа територіальна проблема також не є простою. Американський президент може наполягати на швидкому припиненні вогню та пошуку політичного рішення, однак погодитися на безумовну легалізацію російських завоювань означало б послабити позиції Сполучених Штатів у міжнародній системі. Якщо агресор отримає території без реальних поступок і гарантій, це може сприйматися як сигнал іншим державам, що війна є ефективним інструментом зовнішньої політики.
Сі Цзіньпін також зацікавлений у стабільності, але це не означає готовності підтримати будь-які вимоги кремля. Китай прагне демонструвати себе відповідальним глобальним гравцем і водночас не хоче, щоб росія повністю втратила контроль над ситуацією. Пекін може використовувати контакти з Москвою для посилення власного впливу, проте відкрито схвалити анексію українських територій для нього означало б суперечити принципу територіальної цілісності, на якому Китай наполягає у власній дипломатії.
Україна вимагатиме гарантій, а росія намагатиметься їх уникнути
Інша принципова розбіжність стосується майбутньої безпеки України. Москва зацікавлена в тому, щоб після можливого перемир’я Україна залишилася вразливою, обмежила військову співпрацю із Заходом і не могла швидко відновити оборонний потенціал. Для кремля ідеальним сценарієм була б домовленість, яка забороняє Україні вступ до НАТО, обмежує її армію та фактично повертає російський вплив на українську політику.
Київ не погодиться на документ, який не міститиме дієвих механізмів захисту. Україна вже мала міжнародні запевнення, які не зупинили Росію від масштабного вторгнення. Тому після завершення бойових дій або укладення перемир’я українська сторона наполягатиме на довгостроковій військовій підтримці, постачанні озброєнь, розвитку оборонної промисловості та чітких наслідках для агресора у випадку нового нападу.
Саме питання гарантій може стати центральним у переговорах. Путін хотів би отримати обмеження для України, не надаючи натомість надійних зобов’язань із боку росії. Зеленський вимагатиме протилежного: безпека України має бути підкріплена конкретними ресурсами та політичною волею партнерів. Трамп, зі свого боку, може пропонувати власну модель гарантій, але навряд чи погодиться на документ, який вимагатиме від США автоматично вступати у війну в будь-якому сценарії.
Китай теж не готовий брати на себе прямі військові зобов’язання. Пекін може підтримувати загальні заклики до миру, сприяти дипломатичним контактам або пропонувати участь у міжнародних механізмах, однак навряд чи погодиться гарантувати безпеку росії чи України на рівні союзницьких договорів. У цьому питанні інтереси трьох лідерів суттєво відрізняються.
Москва не отримає повного зняття санкцій і політичної капітуляції України
Путін зацікавлений не лише в територіях. Росія прагне скасування міжнародних санкцій, розмороження активів, відновлення економічних зв’язків із Заходом і фактичного повернення до статусу держави, з якою змушені рахуватися на всіх рівнях. Кремль хотів би, щоб мирна угода закрила тему відповідальності за воєнні злочини та зняла питання компенсацій за зруйновану українську інфраструктуру.
Однак домогтися всього цього одночасно буде надзвичайно складно. Для України скасування санкцій без компенсацій і відповідальності означало б, що росія зможе уникнути наслідків агресії. Європейські держави також не зацікавлені в тому, щоб поспішно повертати Москві доступ до фінансових ресурсів і технологій. Навіть у разі припинення вогню санкційний режим може змінюватися поступово, залежно від виконання конкретних домовленостей.
Дональд Трамп може розглядати часткове послаблення санкцій як інструмент для стимулювання росії до переговорів. Проте це не означає автоматичного скасування всіх обмежень. Вашингтон, імовірно, спробує залишити за собою важелі тиску, щоб Москва не використала паузу для перегрупування військ і підготовки нового наступу.
Ще однією вимогою кремля може бути зміна українського політичного курсу. Росія прагне обмежити співпрацю Києва з Європейським Союзом, НАТО та Сполученими Штатами, а також домогтися внутрішніх поступок, які послабили б українську державу. Проте саме це, на думку Фесенка, є одним із питань, щодо яких Зеленський не може вести торгівлю. Українське суспільство заплатило надзвичайно високу ціну за право самостійно визначати майбутнє країни.
Кремль може розраховувати на втому Заходу, розбіжності між союзниками та прагнення окремих політиків якнайшвидше оголосити про дипломатичний успіх. Проте зустрічі Віткоффа із Зеленським і путіним лише окреслюють можливі позиції сторін, а не гарантують готовності Москви до компромісу. Російський диктатор досі може використовувати переговори як спосіб виграти час, послабити підтримку України та домогтися вигідного для себе порядку денного.
У підсумку, путін навряд чи зможе отримати одночасно визнання анексій, нейтралізацію України, скасування санкцій і відмову від міжнародної відповідальності. Зеленський не погодиться на капітуляційні умови, Трамп не матиме підстав гарантувати росії повне повернення до довоєнної політичної та економічної системи, а Сі Цзіньпін не захоче безумовно підтримувати кроки, які можуть підірвати позиції Китаю у світі.
Тому головне питання майбутніх переговорів полягає не в тому, чи готові лідери зустрічатися, а в тому, чи готова Москва відмовитися від максималістських вимог. Без цього будь-які дипломатичні контакти залишатимуться важливими для обміну позиціями, але не приведуть до стійкого миру. Для України критично важливо, щоб припинення бойових дій не стало лише паузою перед новою агресією, а супроводжувалося реальними гарантіями, збереженням суверенітету та відповідальністю росії за розв’язану війну.