«Маячки» на балконах — міф: радіофізик пояснив, як керують дронами над Києвом

У мережі періодично з’являються повідомлення про нібито «маячки» на дахах київських будинків, які начебто допомагають противнику наводити безпілотники на цілі. Такі версії швидко поширюються, особливо після масованих атак, коли мешканці помічають незнайомі антени, технічні конструкції або яскраві сигнали на дахах. Водночас фахівці наголошують: сама поява невідомого пристрою ще не означає, що він пов’язаний із наведенням дронів.

Авіаційний експерт Анатолій Храпчинський пояснив, що пошук невеликих передавачів безпосередньо на київських дахах часто є хибним трактуванням принципів роботи сучасних радіотехнічних систем. У великих містах радіочастотне середовище постійно контролюється різними засобами, а активний передавач, який тривалий час випромінює сигнал, може бути виявлений і локалізований. Саме тому сценарій із розгалуженою мережею непомітних «маячків» на балконах або дахах виглядає малоймовірним.

«Маячки» на балконах — міф: радіофізик пояснив, як керують дронами над Києвом

Ключова проблема таких припущень полягає у спрощеному уявленні про керування безпілотниками. Дрон не обов’язково потребує постійного сигналу від наземного пристрою, розташованого поруч із маршрутом польоту. Частина безпілотних апаратів використовує заздалегідь визначені алгоритми навігації, супутникові сигнали, інерційну систему та цифрові карти місцевості. Інші можуть отримувати команди через складні канали зв’язку, які не прив’язані до конкретного будинку чи вулиці.

Радіосигнал має певні фізичні характеристики: частоту, потужність, напрямок поширення, тривалість роботи та особливості модуляції. Якщо передавач працює відкрито й регулярно, його активність може відрізнятися від звичайного міського радіофону. У Києві та інших великих містах одночасно функціонують мобільні мережі, системи диспетчерського зв’язку, охоронні комплекси, побутові роутери, промислові передавачі та інше обладнання. Проте спеціалізована апаратура здатна відокремлювати корисні сигнали від загального радіочастотного шуму.

Уявлення про те, що на кожному важливому маршруті дрона хтось заздалегідь встановлює десятки малопомітних маячків, не враховує ризиків для самих організаторів такої мережі. Пристрій необхідно доставити, закріпити, забезпечити живленням і налаштувати. Після цього його роботу можуть помітити не лише радіофахівці, а й мешканці, комунальні служби або правоохоронці. Крім того, будь-яка стаціонарна схема стає вразливою після зміни умов навігації, погодних факторів, роботи засобів радіоелектронної боротьби або пошкодження обладнання.

Чому в центрі уваги опинилися білоруські вежі зв’язку

За оцінкою експерта, реальна загроза може бути пов’язана не з малими пристроями на київських балконах, а з інфраструктурою, яка має значно більший радіус дії. Йдеться, зокрема, про потужні вежі зв’язку на території Білорусі та інші великі об’єкти, здатні забезпечувати передавання сигналів на значні відстані. Такі системи мають кращі енергетичні можливості, висоту розміщення антен і ширше покриття.

Висока щогла або телекомунікаційна вежа створює інший масштаб радіозв’язку, ніж компактний передавач на даху житлового будинку. Сигнал із потужного об’єкта може поширюватися на велику територію, а його джерело не обов’язково перебуває поблизу району, де пролітає безпілотник. У такому разі мешканці столиці можуть бачити наслідки роботи віддаленої системи, хоча сам передавач фізично розташований за межами міста й навіть за межами України.

Важливо розрізняти поняття навігації, управління та передачі даних. Навігація допомагає апарату визначати власне положення і дотримуватися маршруту. Управління передбачає надсилання команд оператором або автоматизованою системою. Передача даних може стосуватися телеметрії, зображення чи іншої інформації. У сучасних безпілотних комплексах ці процеси можуть працювати окремо або комбінуватися, тому спроба пояснити політ одним «маячком» часто не відповідає реальній технічній картині.

Повітряні ретранслятори та роль дронів типу «Гербера»

Окрему увагу Анатолій Храпчинський звертає на повітряні ретранслятори, зокрема апарати типу «Гербера». Ретранслятор виконує роль проміжної ланки: він приймає сигнал і передає його далі, змінюючи геометрію та дальність зв’язку. Якщо обладнання перебуває в повітрі, його не потрібно розміщувати на кожній наземній точці. Такий підхід дає змогу організувати канал комунікації гнучкіше, хоча він також залежить від висоти, перешкод, дальності та стабільності роботи апарата.

Повітряний ретранслятор може створювати враження, що команда надходить безпосередньо з певного району. Насправді джерело сигналу може бути значно далі, а проміжний апарат лише передаватиме інформацію між різними учасниками системи. Саме тому виявлення активності в одному місці не завжди означає, що там розташований головний пункт управління або наземний передавач.

Водночас будь-які висновки щодо конкретної атаки мають робити профільні служби після аналізу радіоефіру, уламків, маршрутів польоту та роботи засобів протиповітряної оборони. Побутові спостереження, фотографії невідомих антен або повідомлення в соціальних мережах можуть бути корисними як сигнал для перевірки, але не є доказом діяльності ворожої мережі.

Головний висновок полягає в тому, що легенда про «маячки» на балконах надто спрощує принципи сучасного безпілотного протистояння. Реальні системи можуть поєднувати супутникову навігацію, автономні алгоритми, далекі наземні станції, потужні вежі зв’язку та повітряні ретранслятори. Тому пошук випадкового пристрою на даху не повинен перетворюватися на самостійне розслідування або привід для паніки.

Якщо мешканці помічають підозрілий об’єкт, незнайоме обладнання чи людей, які намагаються встановити технічні пристрої в забороненому місці, найкраще зафіксувати загальну інформацію без наближення та повідомити компетентні служби. Не варто самостійно демонтувати антени, торкатися невідомих предметів або поширювати точні координати в публічному доступі. У воєнний час інформаційна обережність є не менш важливою, ніж технічна грамотність.