18-річний Іван Саранча усе свідоме життя прожив в окупації у Луганську, проте коли він став повнолітнім, то приїхав на підконтрольну Україні територію.
Про це йдеться у матеріалі кореспондентки ТСН Карини Вакарєвої.
Івану Саранчі 18 років. Він народився в Луганську і дві третини свого життя провів в окупації.
«Ми зустрічаємося біля монументу „Батьківщина-мати“ — побувати тут хлопець мріяв з дитинства — і схоже одразу шокуємо його своєю пропозицією — піднятись на верх», — каже Карина Вакарєва.
Коли Росія окупувала Луганськ у 2014, Івану було всього сім років. Він жадібно розглядає панораму Києва. І згадує свій єдиний про Україну спогад з дитинства — синьо-жовтий стяг, який висів при вході у школу.
«Я на нього так звернув увагу, бо звичайний день, а він такий яскравий. Його так добре і видно тоді ж було. От після цього вже не бачив», — каже Іван.
Відтоді місто завішали триколорами, розповідає Іван, і запустили антиукраїнську пропаганду.
«З приводу української історії — вони її прибрали одразу. 14 лютого — це не тільки день всіх закоханих. А ще й звільнення Луганська від німців. І на цей день Луганськ на один день перейменовували в Ворошиловград. І на 9 травня також», — каже хлопець.
У Музеї становлення української нації посеред приміщення — величезна карта України. У ній — спеціальні жолоби з ґрунтом із різних регіонів. Поряд табличка, де пише — «якщо тебе відкинуло далеко від дому, набери із собою рідної землі». Іван не стримується.
«Я ж землю Луганської області не скоро побачу. А це буде оберіг тепер», — каже хлопець.
Новинами про Україну Іван почав цікавитися у 12 років. Тоді вперше у соцмережах познайомився з підлітками із Дніпра.
«Я казав, що ми ж вороги, як ми можемо спілкуватися. А вони мені — як це ж вороги? Ти ж в Україні живеш. Я кажу — так у нас же війна. І тоді почалася ця розмова, ти взагалі-то в окупації живеш», — згадує хлопець.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну — хлопці перейшли у переписці на українську. Так Іван вивчив мову. Батькам про це сказати боявся.
«Вони, можливо, це і подивляться і будуть мені казати, що це неправда. Але все, що я скажу — це правда. Вони були і до 2014 року проросійські. І завжди батько мені пояснював, які українці погані, що це вони нас бомблять», — згадує Іван.
Друзі, українські та міжнародні новини допомагали Івану протистояти брехні окупантів. А коли росіяни почали активно проводити мобілізацію, хлопець почав шукати шляхи — як вибратися на підконтрольну Україні територію.
«Я влаштувався на роботу, працював неофіційно в Луганську і заробив 500 доларів десь. Надурив батьків: сказав, що я хочу на 18 років погуляти десь. Подивитися світ, короче. І до цього я казав, що поїду або в Грузію, або в Білорусь. І кажу мамі, а ну, зроби мені паспорт закордонний», — каже Іван.
З Росії на Білорусь, а потім на кордон із Волинню — так Іван потрапив в Україну. Весь час тримав зв’язок із волонтерами.
«Допомогли зробити мені білий паспорт. Це посвідчення особи на повернення в Україну. Я коли побачив прапор вперше за всі ці роки, я чуть не заплакав», — каже Іван.
У день, коли ТСН писала інтерв’ю з Іваном, йому видали український паспорт. Третій місяць хлопець звикає до життя у Києві. Мешкає у передмісті столиці — в модульному містечку разом з іншими переселенцями. І вже будує плани на майбутнє — у мріях Івана стати скульптором.
З батьками юнак майже не спілкується. Вони не зрозуміли і не прийняли його вибір.
«Погрожували тим, що мене повернуть насильно. Мама була просто в істериці, вона досі каже мені, що я її зрадив», — каже Іван.
Але в його рідному місті все ще залишаються люди, яким небайдужа Україна. Додому ж хлопець обов’язково ще повернеться, коли Луганськ знову буде українським.