Пономарьова Мар'яна
Втрата дитини — одне з найболючіших випробувань, які можуть пережити батьки. Перинатальна втрата, смерть новонародженої дитини або завмирання вагітності часто залишаються невидимими для суспільства, хоча біль родини від цього не стає меншим. До Всесвітнього дня обізнаності про перинатальні втрати важливо говорити про те, як бути поруч із батьками у час горя, які слова можуть підтримати, а які — ненавмисно завдати ще більшого болю.
У Львові родинам, які переживають втрату дитини, допомагає сестра Юстина. Її історія — про уважність, делікатність і присутність, якої часто потребують батьки, що залишилися сам на сам із нестерпними переживаннями. Вона нагадує: підтримка не завжди полягає у правильних поясненнях чи швидкому пошуку відповідей. Іноді найважливіше — не відвертатися, не знецінювати біль і дозволити людині проживати горе у власному темпі.
Чому перинатальна втрата є таким складним горем
Коли помирає дитина під час вагітності, пологів або невдовзі після народження, батьки втрачають не лише близьку людину. Вони втрачають очікуване майбутнє, мрії, плани, перші спільні моменти, ім’я, яке могли обирати, і роль мами чи тата, до якої готувалися. Саме тому фрази на кшталт «ви ще матимете дітей» не можуть замінити втрату конкретної дитини.
Перинатальне горе часто супроводжується шоком, провиною, гнівом, соромом, розгубленістю та фізичним виснаженням. Жінка може переживати післяпологові зміни в організмі, а водночас повертатися додому без дитини. Чоловіки також горюють, проте нерідко приховують емоції, бо від них очікують витримки та здатності підтримати партнерку. Інші члени родини можуть не знати, як реагувати, і через це мимоволі створювати навколо батьків тишу.
Сестра Юстина допомагає побачити просту, але важливу річ: дитина, яка померла, не перестає бути частиною родини. Для батьків важливо мати право говорити про неї, називати її ім’я, зберігати пам’ять і не чути від оточення, що «все це вже минуло». Дата пологів, день народження, релігійні та родинні свята можуть знову загострювати біль навіть через багато місяців або років.
Як підтримати батьків, які втратили дитину
Будьте поруч без тиску. Можна сказати: «Мені дуже шкода», «Я поруч із вами», «Ви можете говорити зі мною про свою дитину», «Я не знаю, що сказати, але не хочу залишати вас самих». Такі слова не забирають біль, однак показують, що батьків чують і не уникають їхнього горя.
Слухайте, а не виправляйте почуття. Якщо людина плаче, мовчить або повторює одні й ті самі слова, не потрібно поспішати її заспокоювати. У горі немає правильного сценарію. Комусь необхідно багато говорити, а хтось певний час не може висловити нічого. Підтримка полягає у готовності залишатися поруч і приймати різні реакції.
Пропонуйте конкретну допомогу. Запитання «Чим тобі допомогти?» іноді здається надто складним для людини у стані шоку. Натомість можна запропонувати принести їжу, зробити покупки, відвезти до лікарні, побути з іншими дітьми, допомогти з побутом або супроводити на прощання. Важливо не нав’язувати допомогу, а поважати відповідь родини.
Вживайте слово «дитина», якщо батьки самі так її називають. Не варто боятися згадати померлу дитину. Для родини це не «нагадування про погане», а визнання її існування та значення. Можна запитати: «Як ви назвали дитину?» або «Чи хочете ви розповісти про неї?» Проте такі запитання мають бути дуже делікатними, без допитливості та вимоги ділитися особистим.
Пам’ятайте про обох батьків. Не слід вважати, що сильніше горює лише мама. Батько також втратив дитину, навіть якщо його реакція зовні стримана. Варто звертатися до обох, цікавитися їхнім станом і не перекладати всю емоційну підтримку лише на партнерку.
Яких слів краще уникати у час горя
Навіть сказане з добрими намірами може ранити. Не варто говорити: «Ви молоді, ще народите», «Так мало статися», «Принаймні ви вже маєте інших дітей», «Не думайте про це», «Час усе вилікує» або «Треба бути сильними». Такі фрази знецінюють втрату, створюють враження, що батьки перебільшують свій біль або мають якомога швидше повернутися до звичного життя.
Не слід шукати винних і ставити запитання на кшталт «Що ви зробили не так?», «Чому не звернулися раніше?» або «Лікарі щось пояснили?». Навіть якщо родина сама намагається зрозуміти причини трагедії, сторонні припущення можуть посилити почуття провини. Так само недоречно порівнювати цю втрату з власним досвідом чи історіями інших людей: кожна родина має власну історію, а кожне горе є неповторним.
Історія сестри Юстини у Львові нагадує, що допомога родинам після перинатальної втрати починається з людяності. Це не обов’язково великі промови або готові рішення. Часто достатньо сісти поруч, подати руку, вислухати без оцінок, запам’ятати важливу дату й не зникнути після перших днів жалоби.
Батькам, які пережили втрату дитини, потрібен час і право на власний шлях горювання. Їм не потрібно доводити, що біль є «достатньо сильним», пояснювати свої сльози або виправдовувати мовчання. А суспільству важливо вчитися говорити про перинатальні втрати відкрито й обережно, щоб жодна родина не залишалася самотньою у момент, коли їй найбільше потрібні тепло, повага та присутність.