Зоряна Білокрай
Українсько-польські відносини опинилися у складній точці, де безпекова необхідність постійно стикається з історичними образами, внутрішньою політикою та впливом російської пропаганди. Київ і Варшава мають спільного противника, значні економічні та гуманітарні зв’язки, а також спільний інтерес до стримування кремля. Водночас суперечки навколо Волинської трагедії, постатей ОУН і УПА та статусу українців у Польщі регулярно стають причиною політичної напруги.
На цьому тлі окремого значення набуває фактор Дональда Трампа та американської присутності в Європі. Польща прагне зберегти максимально тісний контакт зі Сполученими Штатами, посилити власну армію і водночас переконати союзників, що східний фланг НАТО потребує постійної уваги. Для Варшави війна росії проти України давно перестала бути виключно українською проблемою. Вона безпосередньо визначає рівень безпеки Польщі та всього регіону.
Російські провокації як тест для НАТО
Польські посадовці та експерти розглядають порушення повітряного простору, диверсії, кібератаки й розвідувальну активність не лише як окремі інциденти. У сукупності вони можуть бути частиною стратегії перевірки готовності НАТО до кризових ситуацій. Москва намагається зрозуміти, наскільки швидко Альянс ухвалює рішення, чи існують прогалини між національними системами безпеки та як реагує суспільство на зростання загроз.
Мета таких дій не обов’язково полягає у підготовці негайного масштабного вторгнення до Польщі. Значно вигіднішим для кремля може бути поступове розхитування державних інституцій і політичної системи. Провокації покликані створити відчуття безпорадності, посилити страх перед війною та переконати громадян, що підтримка України нібито лише наближає небезпеку до польських кордонів.
Особливо небезпечним є поєднання фізичних атак та інформаційних операцій. У соціальних мережах можуть поширюватися повідомлення про начебто злочини українців, зловживання допомогою біженцям або втягування Польщі у чужу війну. Навіть поодинокі побутові конфлікти в такому середовищі перетворюються на інструмент політичної мобілізації та ворожнечі.
Окреме питання стосується практичного застосування статті 5 Північноатлантичного договору. У суспільному сприйнятті її часто трактують як автоматичну гарантію негайної військової відповіді на будь-який інцидент. Насправді механізм передбачає консультації союзників і визначення конкретних заходів допомоги. Саме ця невизначеність змушує Польщу розвивати власні спроможності, а не покладатися лише на формальні гарантії.
Варшава інвестує значні кошти у збройні сили, закуповує літаки, танки, артилерію, системи протиповітряної оборони та безпілотні комплекси. Польська стратегія базується на поєднанні власної військової потужності й американської присутності. Для польського керівництва важливо, щоб на території країни перебували військовослужбовці та техніка союзників. Це підвищує ціну потенційної агресії для росії та робить відповідь НАТО більш імовірною.
Саме тут виникає роль Трампа. Польща зацікавлена у збереженні американської уваги до східного флангу, незалежно від політичних дискусій у Вашингтоні. Тісні контакти польського керівництва з адміністрацією США розглядаються як спосіб зміцнити оборонні позиції країни. Водночас Варшава не може повністю ігнорувати ризик зміни американських пріоритетів, тому паралельно нарощує власну армію та переконує європейських партнерів активніше вкладатися в оборону.
Чому підтримка України залишається прагматичною
У Польщі допомогу Україні дедалі частіше пояснюють не лише моральною солідарністю, а й прямим національним інтересом. Українські військові стримують російську армію далеко від польського кордону. Кожна знищена російська ракета, склад боєприпасів чи командний пункт зменшує потенціал противника, який у майбутньому міг би бути використаний проти інших держав.
Польська військова та логістична підтримка має стратегічне значення для України. Через польську територію проходять важливі маршрути постачання, ремонту, навчання та гуманітарної допомоги. У Польщі також перебувають мільйони українців, які стали частиною місцевого економічного й суспільного життя. Цей фактор одночасно зближує країни та створює додаткові політичні виклики.
Попри це, рівень суспільної підтримки України вже не є таким одностайним, як у перші місяці повномасштабної війни. Частина поляків побоюється конкуренції на ринку праці, тиску на соціальну систему та можливого домінування українського бізнесу в окремих секторах. Сільськогосподарські виробники особливо гостро реагують на питання імпорту української продукції.
Раціональні дані про податки, зайнятість і внесок українців у польську економіку не завжди здатні подолати емоційне сприйняття. Політичні сили правого спрямування використовують міграційну тему для мобілізації виборців, а російські інформаційні мережі намагаються посилити недовіру між суспільствами. У результаті навіть незначний інцидент може стати приводом для широкої кампанії проти України.
Польське суспільство також не демонструє готовності до прямої участі у війні. Значна частина громадян підтримує зміцнення армії, але не хоче, щоб польські військові вирушали на фронт або щоб країна втягувалася у конфлікт без чіткої необхідності. З цієї причини підтримка української оборони сприймається як спосіб захищати Польщу, не вступаючи у війну безпосередньо.
Волинь як бар’єр для довіри
Найчутливішою історичною темою для польського суспільства залишається Волинська трагедія 1943–1944 років та подальші польсько-українські конфлікти. Для багатьох польських родин це не абстрактна сторінка минулого, а родинна пам’ять про загиблих, втрачені домівки та невшановані поховання. Тому вимоги щодо пошуку останків, ексгумацій і належного вшанування жертв мають у Польщі сильну емоційну підтримку.
В Україні цю тему часто сприймають крізь призму власної історії боротьби проти радянського режиму та сучасної війни з росією. Для частини українців діячі визвольного руху є символами опору імперії. Однак польське суспільство насамперед пов’язує окремі структури та імена з насильством проти польського цивільного населення. Саме різниця в історичних акцентах робить тему особливо вибуховою.
Проблема полягає не лише в оцінках минулого. Історична пам’ять стала елементом сучасної політичної боротьби. Напередодні виборів польські політики можуть посилювати риторику щодо Волині, демонструючи виборцям готовність захищати національну пам’ять. Українські політики, своєю чергою, не хочуть відмовлятися від символів, які пов’язують із боротьбою за незалежність.
Такі суперечки створюють атмосферу недовіри. Вони можуть впливати на дипломатичні контакти, переговори про спільні проєкти та публічність військової допомоги. Польська сторона інколи воліє не афішувати окремі рішення, щоб не провокувати негативну реакцію частини суспільства. Україна ж може сприймати польські вимоги як спробу використати військову підтримку для тиску в історичному питанні.
Водночас говорити про повне блокування оборонної співпраці через Волинь було б перебільшенням. Безпекові інтереси обох держав залишаються сильнішими за конфлікти навколо історичної пам’яті. Польща розуміє, що ослаблення України відповідає інтересам росії. Україна усвідомлює, що підтримка Польщі потрібна не лише для дипломатії, а й для практичної оборони.
Найреалістичнішим шляхом може стати розмежування історичного діалогу та оборонних домовленостей. Це не означає замовчування злочинів або відмову від права на власну пам’ять. Йдеться про те, щоб пошук поховань, ексгумації та робота істориків відбувалися системно, без ультиматумів і використання кожного рішення як приводу для політичної ескалації.
Для Києва важливо демонструвати готовність до гуманітарних кроків, які не заперечують українського бачення історії, але враховують біль польських родин. Для Варшави не менш важливо уникати риторики, яка переносить відповідальність за дії окремих організацій минулого на сучасне українське суспільство. Лише взаємне визнання складності історії може зменшити її руйнівний вплив.
Головний ризик для союзу України та Польщі полягає не в самій наявності історичних розбіжностей, а в тому, що ними можуть скористатися політики та російські інформаційні операції. кремль зацікавлений у тому, щоб українці й поляки бачили одне в одному конкурентів і ворогів, а не партнерів перед спільною загрозою.
Тому майбутнє двосторонніх відносин залежатиме від здатності сторін одночасно вести чесну розмову про минуле та зберігати прагматичну співпрацю у сфері безпеки. Польщі потрібна сильна Україна як передова лінія стримування росії. Україні потрібна Польща як військовий, політичний і логістичний партнер у Європі. Історія не зникне з порядку денного, але вона не повинна перетворюватися на інструмент, який руйнує спільну оборону.