Леонід Котик – дядько примусово депортованої українки. До повномасштабного вторгнення Анжела жила у Маріуполі. Затишному місті, яке ворог перетворив на пекло. І звідки викрав тисячі дітей та їхніх батьків.
“Вони публічно дають цифру що депортованих українських дітей – це близько 750-ти тисяч. Але ми думаємо, що ця цифра надто перебільшена, – вважає Дмитро Лубінець, омбудсман України. – По цивільних особах нам інформацію не надають. А офіційна цифра тільки тих, хто звернувся особисто до мене з числа цивільних заручників – це понад 20 тисяч громадян України”. Леонід проживає на Хмельниччині. Коли почалось повномасштабне вторгнення, він вмовляв сестру разом з батьками, дітьми та онуком виїхати з зони бойових дій: “Дзвонив до них, кажу: “Збирайте речі, їдьте до нас. В нас тут жити є де. Це село, харчів у нас вдосталь”. Вона сказала: “Ну чого ми будемо їхати, турбувати вас, дасть Бог – все минеться”. Бачте, не минулося. Пізніше вони наважилися їхати. Але проходить декілька днів – пише Богдан, брат Анжели, що приїхала “швидка”, забрала маму в лікарню. Минуло ще 10 днів, і вони пишуть, шо мама померла – від війни, від нервового стресу. В їхню квартиру прилетіла ракета, це відобразилося на здоров’ї…”В той момент старша донька навіть не знала про смерть матері – дівчина жила окремо. Її з дитиною під страхом голодної смерті депортували до Росії.
“Я був з мамою, з дідом, з бабою, – розповідає Богдан, брат депортованої українки. – Анжела була під Маріуполем. Зв’язку взагалі ніякого не було”. “Росіяни прийшли до нас і кажуть, що, мовляв, ми вивозимо людей. Вони казали: “Когда мы Мариуполь возьмем, это еще неизвестно, а сюда еду возить вам пока не будут”, – пригадує той день Анжела. “її вивезли насильно, – свідчить Богдан. – Їх днрівці вивозили на танку. Приходять до них і кажуть: “Якщо ви хочете жити, то сідайте на танк, ми вивеземо вас в Росію”.
“Російська Федерація зробила своїми діями все, щоб громадян України на тимчасово окупованих територіях не було іншого вибору, окрім як виїжджати на територію РФ”, – каже український омбудсман. Телеведучий Єгор Гордєєв зранку 24 лютого вів прямий ефір і першим повідомив про повномасштабне вторгнення. Жахливі новини про депортацію, які регулярно доводиться озвучувати телеведучому, його родина пережила на власному гіркому досвіді.
“Мою бабусю депортували з Запоріжжя до Таджикистану, і моя мама народилася вже в Таджикистані. Це було вже після Другої світової. Радянська влада просто взяла і перевезла людей з постійного місця проживання, з історичної Батьківщини”. “Російська Федерація хоче забрати наші території з нашими людьми – високоосвіченими, інтелектуальними. Як ресурс їхнього майбутнього, – переконаний Дмитро Лубінець. – І кожен українець проходить крізь фільтрацію. При фільтрації практично всіх роздягають, і чоловіків, і жінок. Вони шукають татуювання, в першу чергу патріотичного характеру, вони шукають сліди від використання вогнепальної зброї – наприклад, синці на плечах”. Якщо вам або вашим близьким загрожує депортація, дотримуйтесь наступних правил.
“Перше, щоб я вам би порадив, це зробити копію документів на мобільний телефон, – дає настанови омбудсман. – Друге – прибрати з мобільного телефону всі фотографії, відомості, контакти, які можуть вас пов’язувати з проукраїнською позицією. Бо тільки за якийсь контакт типу “Михайло Волонтер” вас можуть піддати тортурам. Родичі депортованих українців можуть звертатись до органів, які можуть допомогти отримати якісь відомості: до Міністерства з питань тимчасово окупованих територій, до уповноваженого з пошуку зниклих безвісти за особливих обставин”. “Телефонуємо ми в СБУ, дали номер “гарячої лінії”. Там жінка покроково пояснила, шо треба робити, що потрібно написати листа до Уповноваженого з прав захисту людини, – розповідає Леонід Котик. – Зателефонував до Дмитра Лубінця, в його офіс, і вони мені одразу сказали, що треба надати всі координати, телефони, і ми цим займемося. Протягом трьох днів вони для Анжели надали документи, квитки, вивезли її через Росію та Білорусь сюди, в Україну”. “Спочатку привезли мене у Таганрог на вокзал, посадили на потяг і везли до Володимира Володимирської області, – розповідає Анжела. – Коли я виїжджала з Росії, я нікому про це не казала, бо там у мене залишився чоловік, з яким ми зараз будемо розлучатись, у нас різні думки щодо цієї війни”.
Росіяни тиснули на Анжелу, аби схилити її до думки не повертатися додому: примушували зробити російський паспорт, навіювали, що якщо жінка повернеться в Україну, її там вбʼють. “Якщо ви в майбутньому хочете виїхати з території Російської Федерації, не кажіть про це. Кажіть так: “Мені подобається, я хочу залишитися тут”. Тоді за вами будуть менше наглядати, – радить Дмитро Лубінець. – У людей, в яких є українські документи, вони намагаються під різними приводами забрати паспорти – мовляв, вони вам вже не потрібні. Або просто забирають і кажуть: “Ми його не визнаємо, він у вас протермінований або трошки порваний, ідіть та отримуйте російський паспорт”. Разом із Анжелою на Батьківщину повернувся і її дворічний син. Діти – окрема категорія “врятованих” агресором українців: викрадення неповнолітніх росіяни видають за акт “денацифікації”.
“В процесі депортації дітей бере участь найвище керівництво РФ, – свідчить український омбудсман. – Російська омбудсманка Львова-Біілова офіційно виставляє пости в своїх соціальних мережах і хизується, скільки дітей вона вивезла. Розповідає про те, що українські діти з Маріуполя були погано виховані, бо співали українські пісні, казали гасло “Слава Україні”. І такий допис в кінці посту: “Нічого страшного, ми їх перевиховаємо”. Поки Анжела з сином тікали з Росії, її дядькові вдалось евакуювати з окупованого Маріуполя її молодшого брата.“Там забирають підлітків на навчання, готують до армії. Мені дуже пощастило, що дядько мене забрав звідти”, – каже Богдан, брат депортованої жінки.
Возз’єднанню родини допомогло і те, що Леонід не розголошував свою історію у соцмережах. Аби повернути додому кожного українця, про депортацію і геноцид потрібно говорити на весь світ, але без конкретних прізвищ. “Надмірна активність в соціальних мережах – вона шкодить, – наголошує Дмитро Лубінець. – Особливо коли ви запускаєте якісь флешмоби по конкретній людині. Так Росія розуміє, що це суспільно вагома людина, і вони будуть робити все, аби ця людина не виїхала”. Дядько Богдана став його офіційним опікуном і прагне замінити хлопцеві втрачену сім’ю. Врятовані Анжела з сином переїхали Фінляндії. Вони намагаються розпочати життя з чистого аркуша і довести: депортовані – не значить втрачені.