“Один раз тікала від війни, але вдруге я не збираюся, не дочекаються росіяни, – каже грузинка Ніно Азріані, яка наразі живе в Києві. – У мене брат в Гаграх жив, в полоні був вісім місяців. І ми не знали, чи він живий”.Через розбомблені лікарні та катастрофічний брак ліків Ніно втратила чотиримісячну доньку: “Довелося жити без світла, без нічого взагалі. Те, що ми переживаємо зараз, ми переживал і тоді. Лікарні працювали без електрики. Наша дівчинка захворіла, температура піднялася. Ми приїхали в лікарню, але там не змогли збити температуру, не змогли врятувати. Ми поховали доньку, але не в Абхазії, а в горах Сванетії”.
На якийсь час Ніно з чоловіком довелось переїхати до Києва. Тут у подружжя народився хлопчик. Дочекавшись “перемир’я”, молода сім’я повернулася до Грузії. Але там їх вдруге заскочила війна.“Ми тоді не змогли повернутися до Києва, бо літаки вже не літали, потяги не їздили, – згадує Ніно. – Знову немає світла, немає медикаментів. І в сина теж піднялася температура, ми поїхали в районний центр. Але необхідних ліків не було – не врятували. Свою другу дитину я поховала там же, в горах. Ненависть до росіян була такою, що я аж дихати не могла. Памʼятаю, я стояла з дитиною на руках та кричала: “За що? Кому ми заважаємо?”. В такому стані ти не лише проклясти готовий – ти ладен вбивати”.Втративши все, Ніно з чоловіком вирішили розпочати нове життя в мирній Україні. Вижити в голодні дев’яності біженцям допомагали небайдужі українці.
“Коли ми приїхали, нас баба Маша зустріла, царство їй небесне. Бачила, що я вагітна ходжу, та все казала: не переживай, ми допоможемо, – з теплом згадує Ніно. – В неї дочка в Америці жила, і вона каже мені: “Будеш мені за доньку. Я зараз свою попрошу, аби вона звідти речі прислала”. І вона прислала! На той час це були якісь дитячі бодіки, які в нас не продавалися. І для мене це була фантастика, я така щаслива ходила! Адже не в грошах щастя. В такі моменти допомагають навіть слова, які дають надію на те, що життя триває. Мені допомогла доброта наших українських знайомих. Всі дуже людяно до нас ставилися”.Щоб звести кінці з кінцями, Ніно торгувала на базарі. Доки одного дня не наважилася відкрити власний ресторан: “Готувати ми почали в 2000-му році. Одна добра жінка тоді нам сказала: “Як же ви смачно готуєте, вам саме час щось відкрити!”. На той час в Києві було два заклади грузинської кухні, третіми були ми. На сьогоднішній день наша в кухня в Україні доступна всім, навіть українці відкривають ресторани грузинської кухні”.
Сьогодні Ніно відома столична рестораторка. Вона керує трьома закладами грузинської кухні та допомагає українським дитбудинкам.
“Це і фрукти були, і памперси, і смаколики – всього було багато, – каже про допомогу від Ніно Інга Гречка, заступниця директора Білоцерківського дитячого будинку. – Але те, що вразило найбільше, – серце цієї людини. Тому що Ніно добра, чуйна. Дуже велика вдячність за добрі серця, які приїжджають у наш дитячий заклад, бо ми цього потребуємо”. “Завдяки українському народові ми лишилися тут, ми розвиваємося, ростемо, – дякує навзаєм Ніно. – Я тут дітей виховала, розумних, хороших, за них цій країні не буде соромно. І я пишаюся тим, що досягла цього”. “На кінець 2022 року в Україні зареєстровано близько 1,5 тисячі біженців і близько тисячі осіб, які мають право на додатковий захист”, – наводить статистику Олексій Позняк, співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ.
“Найбільше в нас громадян Афганістану, досить численні групи громадян країн Закавказзя – це Грузія, Вірменія, Азербайджан. І чимало громадян Росії, це переважно чеченці”. “Я пишаюсь Ніно, це дуже сильна людина, яка пережила великі втрати”, – каже Інга Гречка.
“Але Ніно не загубила себе як людина. І тепер вона приїжджає до наших дітей. допомагає їм. Тобто, ця людина знаходить в собі сили, віру, крокує впевнено по життю”. “За мною переїхали мама з татом, старша сестра, брат. Збудували дім, жили в достатку. І через 18 років знов довелося оце все пережити, – зітхає Ніно. – Моя онука тоді спала, прибігла невістка в паніці, син питає: “Мамо, невже знову війна?”. Діти плачуть, донька вагітна, маля на руках, у сестри троє онучок. Ну що, війна – треба рятуватися. Історія повторюється: все, що ми вже пережили колись, зараз переживають наші діти. У троюрідного брата сина в армію призвали, він звільняв Ізюм. Ці дні були для нас каторгою… А зараз зять воює. Вони обоє – це діти, яких ми колись увозили від війни, коли їм було 5-6 рочків. І от вони виросли – і пішли воювати. Чому? За що?”
Та цього разу Ніно вирішила більше не тікати від війни. Її заклади продовжують працювати попри обстріли та відсутність світла. Вони демонструють ворогу: ми – незламні!“Доброта перемагає. І ми маємо перемогти, бо на нашому боці правда, – не має сумніву Ніно. – Ми віримо, що і Абхазію повернемо, і Україна обовʼязково переможе. Це священна земля, українці чудові люди. Вони повернуться і допоможуть країні стати на ноги. Якщо ми всі допоможемо один одному, країна відродиться”.