Зоряна Білокрай
Прем’єра документальної стрічки «Тиха повінь» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука мала відбутися 29 жовтня в українському прокаті. Однак команда фільму ухвалила рішення перенести вихід картини на весну 2027 року. Напередодні запланованої прем’єри NV поспілкувався з режисером про задум документального кіно, суспільні настрої під час повномасштабної війни, виклики прокату та стан української кінематографії.
Для українського глядача документальне кіно сьогодні стало не лише способом спостерігати за реальністю, а й можливістю осмислити власний досвід. Війна змінила теми, інтонації та саму роль режисера. Автор уже не може залишатися нейтральним спостерігачем, адже кожна історія існує в контексті втрат, спротиву, вимушених рішень і щоденної боротьби.
«Пацифізму в Україні не існує»: про що говорить «Тиха повінь»
Назва фільму може сприйматися як метафора процесів, які спочатку здаються майже непомітними, але згодом охоплюють усіх. Тиха повінь — це не обов’язково подія, яку можна побачити в новинах або зафіксувати одним кадром. Йдеться про внутрішні зміни людини та суспільства, що накопичуються поступово, а потім визначають поведінку, вибір і ставлення до навколишнього світу.
У розмові з режисером особливе місце посіла тема пацифізму. В умовах української реальності це поняття не може існувати поза досвідом війни. Для суспільства, яке щодня захищає своє право на життя, свободу й державність, заклики до абстрактного миру часто звучать відірвано від дійсності. Саме тому фраза «Пацифізму в Україні не існує» стає не провокацією, а спробою назвати суперечність, у якій опинилися мільйони українців.
Українці прагнуть завершення війни, але це прагнення не означає готовності погодитися на капітуляцію чи відмовитися від опору. Мир у такому контексті не є протилежністю боротьби. Навпаки, він стає результатом здатності захищати власні кордони, культуру та майбутнє. Документальне кіно може показати цю складність без спрощень і готових формул.
«Тиха повінь» розглядається як фільм про стан людини, яка живе всередині історичних змін. У центрі уваги опиняється не лише зовнішня подія, а й те, як вона проникає в побут, пам’ять, мову та особисті стосунки. Для режисера важливо не дати глядачеві зручну відповідь, а створити простір для роздумів. Документальна стрічка в такому разі стає діалогом, який продовжується після завершення сеансу.
Чому прем’єру перенесли на весну 2027 року
Рішення про перенесення прем’єри документального фільму завжди є складним. За ним стоїть не лише календар прокату, а й робота великої команди, домовленості з кінотеатрами, комунікаційна кампанія та очікування глядачів. Для незалежного українського кіно кожен такий крок має особливу вагу, адже ресурси для виробництва й просування залишаються обмеженими.
Команда «Тихої повені» вирішила перенести вихід картини на весну 2027 року. Це означає, що фільм отримає додатковий час для підготовки до зустрічі з аудиторією. Йдеться не про відмову від прем’єри, а про прагнення знайти для стрічки належний момент і забезпечити їй повноцінну присутність у прокаті.
В умовах повномасштабної війни український кінопрокат залежить від багатьох факторів. Глядацька увага часто зосереджена на термінових подіях, кінотеатри працюють із додатковими обмеженнями, а культурні проєкти змушені конкурувати не лише між собою, а й із виснаженням суспільства. Водночас потреба в українських фільмах не зникає. Вона, навпаки, стає гострішою, адже національне кіно допомагає говорити про досвід, який складно передати в іншій формі.
Перенесення може дати команді змогу точніше вибудувати комунікацію навколо фільму, сформувати контекст і підготувати глядача до складної розмови. Для документальної роботи це особливо важливо: її цінність визначається не тільки технічною якістю, а й готовністю аудиторії сприйняти запропоновані теми.
Український кінематограф під час війни
Говорячи про українське кіно, неможливо оминути питання відповідальності. Режисери працюють у час, коли реальність щодня випереджає художній задум. Події, які ще вчора здавалися неможливими, сьогодні стають частиною повсякденності. У таких умовах кінематограф має фіксувати не лише факти, а й емоційні наслідки пережитого.
Документалістика особливо чутлива до змін у суспільстві. Вона працює з живими людьми, їхніми голосами, паузами, поглядами та мовчанням. Режисер не може повністю контролювати матеріал, адже реальність здатна змінити будь-який попередній сценарій. Саме тому створення документального фільму в Україні сьогодні є не тільки творчим, а й етичним викликом.
Дмитро Сухолиткий-Собчук звертається до теми, яка не має однозначного трактування. Війна змушує суспільство переглядати уявлення про мир, насильство, безпеку й особистий вибір. Український глядач більше не сприймає пацифістські гасла як універсальні. Він запитує, якою ціною досягається мир і хто має гарантувати, що після нього не настане нове насильство.
Саме в цьому полягає актуальність «Тихої повені». Стрічка може стати розмовою про те, що відбувається з людиною, коли війна перестає бути далекою новиною і входить у кожен аспект життя. Вона також нагадує, що культура не зупиняється навіть у найскладніші періоди. Кіно продовжує створювати мову для переживання травми, формувати пам’ять і зберігати свідчення часу.
Українська кінематографія нині розвивається всупереч обставинам. Її автори шукають нові форми, працюють із невизначеністю та намагаються бути чесними перед героями й аудиторією. У цьому процесі важливими є не тільки гучні прем’єри, а й сам факт появи фільмів, здатних поставити незручні запитання.
«Тиха повінь» має вийти в український прокат навесні 2027 року. Перенесення прем’єри змінює часові рамки, але не скасовує головної розмови, яку пропонує стрічка. Це розмова про війну, внутрішній спротив, ціну миру та суспільство, яке вчиться жити в реальності, де нейтральність більше не є можливою.