Пономарьова Мар'яна
Актор і військовослужбовець Ращук відверто розповів про досвід служби, життя під час війни та особисті втрати, які назавжди змінили його погляд на професію, родину й майбутнє. У розмові він зізнався, що навіть після років в армії не перестає ставити собі складне запитання: заради чого віддав значну частину життя військовій справі.
Для нього армія ніколи не була лише формою, наказами чи щоденною дисципліною. Це середовище, у якому людина щодня перевіряє себе на витривалість, відповідальність і здатність залишатися поруч із побратимами у найважчі моменти. Водночас служба принесла не тільки досвід, а й біль, який неможливо залишити позаду одним рішенням або поверненням до мирного життя.
Чому Ращук досі шукає відповідь про роки в армії
Актор зізнається, що інколи повертається подумки до моменту, коли обрав військовий шлях. З роками це питання не зникає, а набуває нового змісту. «Заради чого?» — запитує себе Ращук, згадуючи час, сили, ризики та людей, яких зустрів на службі. Йдеться не про розчарування в побратимах чи заперечення важливості оборони. Навпаки, саме усвідомлення ціни кожного рішення змушує його бути чесним із собою.
Військова служба вимагає постійно відкладати особисті плани. Акторська професія, родинні справи, звичайні побутові радощі — усе це може опинитися на другому плані, коли країна потребує захисту. Ращук говорить про такий вибір без пафосу. Для нього це був шлях, який складався з конкретних обставин, обов’язку та внутрішнього переконання. Але навіть правильне рішення не звільняє людину від сумнівів.
За словами військового, найскладніше — не лише витримувати фізичні навантаження чи небезпеку. Значно важче зберігати здатність відчувати, співпереживати й пам’ятати, заради кого триває боротьба. Саме тому він не приховує переживань і не намагається зробити свою історію зручною для сприйняття. У його словах є втома, гіркота, але також розуміння відповідальності перед тими, хто залишився на передовій і тими, хто вже не повернеться.
Батько в окупації: особистий біль війни
Однією з найболючіших тем розмови стала історія батька Ращука, який опинився в окупації. Для військового це особливе випробування, адже фронт і родинна тривога існують одночасно. Коли людина захищає країну, але не може безпосередньо допомогти близькому, відчуття безсилля стає не менш важким за небезпеку на позиціях.
Окупація змінює звичне розуміння дому. Місце, яке мало бути простором безпеки, раптом опиняється під контролем ворога. Телефонні розмови, уривчасті повідомлення та очікування новин перетворюються на окрему боротьбу. Ращук згадує цей період як час постійної напруги, коли будь-яка звістка могла принести як полегшення, так і новий страх.
Історія батька стала для актора нагадуванням, що війна не обмежується лінією фронту. Вона заходить у родини, розділяє близьких, змушує роками чекати на повернення нормального життя. Навіть перебуваючи у війську, Ращук залишався сином, який переживав за рідну людину і не мав можливості контролювати ситуацію. Цей досвід зробив його сприйняття війни ще більш особистим і гострим.
Загибель друга та пам’ять, яка не відпускає
Окреме місце у спогадах Ращука посідає загибель друга. Він говорить про втрату як про подію, після якої людина вже не може повернутися до колишнього стану. Зовні життя продовжується: потрібно виконувати завдання, спілкуватися, працювати, іноді виходити на сцену. Проте всередині залишається порожнеча, яку неможливо заповнити звичайними словами.
Війна часто змушує військових швидко прощатися, не маючи часу на довгі пояснення чи останню розмову. Після загибелі побратима пам’ять зберігає деталі, які раніше здавалися неважливими: інтонацію, жест, жарт, погляд або коротку фразу. Саме з таких фрагментів складається образ людини, яку вже немає поруч. Для Ращука пам’ять про друга — це не лише біль, а й відповідальність не дозволити його історії зникнути.
Акторська професія допомагає йому говорити про складні переживання, проте не робить їх простішими. На сцені чи в кадрі можна прожити роль, знайти потрібну інтонацію, завершити сцену. У реальному житті фінальної репліки немає. Тут утрата продовжує існувати у повсякденності, у спогадах і в мовчанні, яке іноді промовляє більше за будь-які свідчення.
Розповідь Ращука — це не лише історія актора у війську. Це розмова про ціну вибору, родинний страх, окупацію та втрату близької людини. Він не намагається представити себе героєм без сумнівів і слабкостей. Навпаки, його відвертість показує, що за військовою формою завжди є жива людина зі своїми питаннями, болем і пам’яттю.
Попри пережите, Ращук продовжує говорити про необхідність триматися за людяність. Для нього служба — це не абстрактна сторінка біографії, а роки, у яких були важкі рішення, побратимство та втрати. І хоча відповідь на запитання про сенс цього шляху досі не є остаточною, актор переконаний: пам’ять про тих, хто загинув, і турбота про тих, хто чекає, не дозволяють залишатися байдужим.