Тихон Гулевичук
Російська економіка дедалі глибше залежить від війни, державних замовлень і надзвичайно високих бюджетних витрат. У 2026 році росія може спрямувати близько 17 трлн рублів суто на оборону, що за орієнтовним курсом становить приблизно 204 млрд доларів. Такий масштаб фінансування армії та військово-промислового комплексу формально підтримує виробництво, зайнятість і доходи окремих галузей, однак одночасно виснажує резерви, посилює дефіцит бюджету та створює умови для стагфляції. Економіка країни-агресора опиняється в пастці, коли прискорення цін поєднується із втратою темпів зростання.
Мілітаризація російського бюджету стала не тимчасовим антикризовим заходом, а системною моделлю управління державними фінансами. Витрати на оборону, безпеку, виробництво озброєнь, виплати військовим і компенсації учасникам війни поглинають дедалі більшу частину ресурсів. При цьому цивільні напрями — медицина, освіта, модернізація інфраструктури, наукові дослідження та регіональний розвиток — змушені конкурувати за залишковим принципом. У короткостроковій перспективі це дозволяє кремлю демонструвати економічну активність, але в довгостроковій перспективі руйнує потенціал розвитку.
Роздутий оборонний бюджет створює ілюзію стійкості. Заводи отримують державні контракти, підприємства військово-промислового комплексу нарощують випуск, а працівники у відповідних регіонах можуть отримувати підвищені зарплати. Проте така активність не означає збалансованого економічного зростання. Виробництво танків, боєприпасів і ракет не збільшує споживчу пропозицію, не вирішує проблему технологічного відставання та не формує достатньої бази для майбутньої продуктивності. Навпаки, воєнна промисловість забирає кадри, сировину, кредитні ресурси й енергію у цивільного сектору.
Як воєнні витрати підживлюють інфляцію
Одним із головних наслідків мілітаризації є посилення інфляційного тиску. Держава вливає в економіку величезні кошти через оборонні замовлення, виплати військовослужбовцям і фінансування пов’язаних підприємств. Коли кількість грошей зростає швидше, ніж обсяг товарів і послуг, ціни починають підніматися. Особливо швидко дорожчають продукти, оренда житла, автомобілі, будівельні матеріали, послуги ремонту та товари повсякденного попиту.
Додатковим чинником стає дефіцит робочої сили. Мобілізація, виїзд громадян за кордон, демографічна криза та переведення працівників на оборонні підприємства скорочують доступність персоналу для інших галузей. Щоб утримати працівників, компанії підвищують зарплати, а це збільшує собівартість продукції та послуг. Підприємства перекладають витрати на споживачів, і таким чином формується замкнене коло: зростання зарплат підживлює ціни, а інфляція змушує вимагати ще вищих доходів.
Центральний банк може намагатися стримувати інфляцію високою ключовою ставкою. Однак дорогі кредити не здатні повністю компенсувати вплив бюджетного стимулювання, особливо коли головним джерелом попиту є держава. Високі ставки ускладнюють фінансування цивільного бізнесу, скорочують інвестиції та роблять недоступними кредити для населення. У результаті антиінфляційна політика б’є передусім по приватному сектору, тоді як оборонні витрати продовжують зростати.
Резерви росії та бюджетна криза
Російська влада тривалий час використовувала накопичені фінансові резерви, доходи від експорту енергоносіїв і внутрішні запозичення, щоб компенсувати санкційний тиск та втрати від війни. Проте резерви не є безмежними. Ліквідні активи скорочуються, частина коштів заморожена або обмежена для використання, а нафтові доходи залежать від цін, дисконту на російську сировину та можливостей обходити санкції. Коли бюджетні видатки стають постійно вищими за доходи, уряд змушений або збільшувати борг, або підвищувати податки, або скорочувати цивільні програми.
Бюджетна криза в росії може розвиватися поступово, без одномоментного фінансового обвалу. Спочатку влада використовує залишки резервного фонду, потім розміщує дедалі більше облігацій на внутрішньому ринку, тисне на державні банки та великі компанії, змушуючи їх купувати боргові папери. Паралельно посилюється податкове навантаження на бізнес, зростають збори з нафтової галузі та запроваджуються нові обмеження для імпортерів і експортерів. Така політика дозволяє відкладати кризу, але підвищує її майбутню ціну.
Збільшення державних запозичень створює конкуренцію за гроші між урядом і приватною економікою. Банки охочіше фінансують державні облігації, ніж ризиковані цивільні проєкти, адже це дає їм гарантований дохід і політичну підтримку. Компанії, які не пов’язані з оборонним сектором, стикаються з нестачею кредитів, дорожчим фінансуванням і невизначеністю попиту. Через це падає інвестиційна активність, відкладається оновлення обладнання, а продуктивність праці залишається низькою.
Стагфляційна пастка для російської економіки
Стагфляція означає поєднання високої інфляції, слабкого економічного зростання та погіршення добробуту населення. Саме до такого сценарію російську економіку підштовхує тривала мілітаризація. Військові замовлення можуть підтримувати статистичний показник валового внутрішнього продукту, але цей показник не відображає реального підвищення якості життя. Якщо зростає виробництво зброї, але одночасно скорочується випуск цивільних товарів, населення не отримує повноцінної вигоди від такого «зростання».
Проблема посилюється тим, що значна частина військової продукції знищується або використовується на фронті. Вона не створює нової споживчої вартості та не повертається в економіку у формі конкурентоспроможних товарів. Держава витрачає кошти, ресурси й людський капітал, але натомість отримує переважно військовий результат. Після завершення бюджетного циклу ці витрати не перетворюються на дороги, житло, технології чи модернізовані підприємства, здатні генерувати дохід у майбутньому.
Для населення стагфляція означатиме зниження реальних доходів. Навіть якщо номінальні зарплати у військово-промислових регіонах зростатимуть, дорожчі продукти, житло, транспорт і кредити поглинатимуть ці надбавки. Пенсіонери та працівники цивільних сфер опиняться у складнішому становищі, оскільки їхні доходи не встигають за інфляцією. Регіональна нерівність посилюватиметься: території, пов’язані з оборонними замовленнями, отримуватимуть більше грошей, тоді як інші регіони зіткнуться з урізанням видатків і відтоком населення.
Водночас воєнна модель робить Росію ще більш залежною від експорту сировини. Для фінансування оборони потрібні стабільні валютні надходження, але санкції, технологічні обмеження та знижки на нафту скорочують прибутковість експорту. Якщо світові ціни на енергоносії знизяться, бюджетний дефіцит швидко збільшиться. Якщо ж влада спробує компенсувати втрати девальвацією рубля, імпортні товари подорожчають, а інфляція отримає новий імпульс.
У підсумку 17 трлн рублів на оборону можуть стати для кремля не символом сили, а ознакою структурної слабкості. Такі витрати виснажують резерви, провокують інфляцію, витісняють приватні інвестиції та поглиблюють технологічну ізоляцію. Російська економіка ще може підтримувати видимість стабільності завдяки контролю над фінансовою системою та примусовому перерозподілу ресурсів, однак це не скасовує накопичення проблем.
Мілітаризація спустошує резерви росії та штовхає її до стагфляції, оскільки воєнні видатки не створюють фундаменту для довгострокового розвитку. Чим довше держава фінансуватиме війну коштом майбутніх доходів, резервів і добробуту громадян, тим важче їй буде повернутися до цивільної економічної моделі. Навіть за відсутності раптового дефолту наслідки можуть проявлятися у вигляді повільного зростання, хронічної інфляції, дефіциту кадрів, деградації інфраструктури та зниження конкурентоспроможності країни.