Зоряна Білокрай
Ситуація навколо можливих переговорів про завершення війни для України набуває дедалі більшої напруги. Дональд Трамп, за оцінкою політичного експерта Вадима Денисенка, може робити ставку на максимально швидке укладення мирної угоди. У такій логіці питання не обов’язково полягає в тому, наскільки домовленості будуть вигідними для Києва. Головним пріоритетом може стати сам факт припинення бойових дій і демонстрація політичного результату.
Саме це створює для України складну дипломатичну ситуацію. Київ зацікавлений у завершенні війни, однак не може погодитися на формулу, яка лише заморозить конфлікт, послабить обороноздатність держави або створить передумови для нового наступу росії. Будь-яка мирна ініціатива має враховувати не тільки бажання зупинити бойові дії, а й питання безпеки, гарантій, територіальної цілісності та майбутнього української держави.
Тиск на Україну може посилюватися через прагнення нової американської адміністрації швидко показати виборцям і міжнародним партнерам, що Вашингтон здатний завершувати затяжні конфлікти. Для Трампа потенційна угода з Україною та росією може стати важливим зовнішньополітичним досягненням. Водночас інтереси Сполучених Штатів, України та європейських країн не завжди повністю збігаються. Те, що для американської сторони виглядатиме як компроміс, для Києва може означати небезпечну поступку.
Чому переговорний тиск на Київ посилюється
Однією з причин загострення є різне бачення бажаних строків завершення війни. Україна виходить із того, що стійкий мир неможливий без реальних гарантій безпеки та здатності стримувати Росію. Натомість частина західних політиків може вважати, що припинення вогню саме по собі здатне знизити напругу й створити основу для подальших переговорів. Проблема полягає в тому, що попередній досвід уже показував: тимчасова пауза без дієвих механізмів контролю може бути використана агресором для відновлення сил.
Додатковим чинником є втома міжнародної спільноти від тривалої війни. Партнери України стикаються з економічними, політичними та соціальними викликами, а дискусії про подальший рівень військової допомоги стають дедалі складнішими. Росія може використовувати це, демонструючи готовність до переговорів на публічному рівні, але водночас висуваючи вимоги, які фактично означають обмеження суверенітету України.
У таких умовах Київ ризикує опинитися між двома видами тиску. З одного боку, це необхідність зберегти підтримку Сполучених Штатів і Європи. З іншого — відповідальність перед українським суспільством, яке не готове приймати рішення, що можуть легалізувати окупацію або позбавити країну права самостійно визначати власне майбутнє. Тому будь-які переговори мають бути не формальністю, а процесом, у якому Україна зберігає суб’єктність.
Перший сценарій: болючий компроміс заради швидкої угоди
Перший можливий сценарій передбачає, що на Україну чинитимуть дедалі сильніший тиск із вимогою погодитися на компроміс. Йдеться не обов’язково про юридичне визнання окупованих територій частиною росії. Тиск може мати іншу форму: фактичне замороження лінії фронту, відкладення питання статусу територій, обмеження військової активності та згоду на переговорний формат, у якому ключові рішення ухвалюватимуться під впливом великих держав.
Для прихильників такого підходу головною перевагою стане припинення активних бойових дій. Україна зможе знизити людські втрати, частково відновити економіку, повернути частину громадян до нормального життя та зосередитися на відбудові. Західні партнери отримають можливість заявити про досягнення дипломатичного результату, а Трамп — про виконання обіцянки завершити війну.
Однак ризики цього сценарію є надзвичайно високими. Якщо угода не міститиме чітких і юридично дієвих гарантій, росія може сприйняти паузу як можливість перегрупувати війська, наростити виробництво зброї та підготуватися до нового етапу агресії. Крім того, поступки можуть створити небезпечний прецедент: силове захоплення територій фактично буде винагороджене політичними домовленостями.
Ще одна проблема полягає у внутрішньому сприйнятті такого рішення. Мир, укладений під зовнішнім тиском, не обов’язково стане стабільним. Якщо значна частина українського суспільства вважатиме домовленість капітуляцією, це може спричинити політичну кризу, посилити недовіру до влади та ускладнити виконання угоди. Тому навіть швидке припинення вогню не гарантує довготривалого миру.
Другий сценарій: затягування переговорів і посилення позицій України
Другий варіант полягає в тому, що Київ не погоджується на угоду без належних гарантій і намагається виграти час. У цьому випадку Україна може наполягати на поетапному підході: спочатку припинення ударів по цивільній інфраструктурі, обмін полоненими, повернення депортованих дітей, створення механізмів контролю за режимом тиші, а вже потім — обговорення складніших політичних питань.
Такий сценарій дає змогу не відкидати саму ідею переговорів, але водночас не погоджуватися на невизначені формулювання. Для Києва важливо, щоб будь-яка домовленість містила зрозумілий порядок дій, відповідальність за порушення та гарантії продовження військової й фінансової підтримки. Окреме значення матиме здатність України зберігати сильну армію незалежно від політичних домовленостей.
Перевага цього підходу в тому, що він зменшує ризик поспішного рішення. Україна може домагатися посилення санкційного тиску на Росію, зміцнення оборонних союзів і формування ширшої коаліції держав, які підтримують справедливий мир. Якщо міжнародні партнери погодяться, що короткострокове припинення бойових дій без гарантій не розв’язує проблему, позиція Києва стане стійкішою.
Водночас затягування переговорів має і власні ризики. Україна потребує значних ресурсів для оборони, а політична підтримка партнерів може змінюватися. Тривала війна виснажує суспільство, економіку та військових. Крім того, якщо Вашингтон вирішить, що Київ перешкоджає досягненню домовленості, це може позначитися на обсягах допомоги та рівні дипломатичної підтримки.
Тому другий сценарій не означає автоматичної відмови від переговорів. Його суть полягає в тому, щоб не дозволити перетворити дипломатичний процес на інструмент одностороннього тиску. Україна може погоджуватися на діалог, але лише за умови, що її інтереси враховуватимуться нарівні з інтересами інших сторін.
Ключовим питанням для Києва залишається не швидкість укладення угоди, а її здатність забезпечити тривалий мир. Якщо домовленість не усуває причини агресії, не передбачає механізмів стримування та залишає росії можливість повторити напад, її важко назвати справжнім завершенням війни. Саме тому Україна буде змушена балансувати між прагненням зупинити кровопролиття та необхідністю не допустити замороження конфлікту на умовах, які зроблять нову війну лише питанням часу.
Подальший розвиток подій залежатиме від кількох чинників: позиції Сполучених Штатів, готовності європейських держав підтримувати Київ, ситуації на фронті та здатності української влади переконати партнерів у небезпеці поспішних поступок. Тиск Трампа може стати для України серйозним випробуванням, але водночас він змусить Київ чіткіше сформулювати власні умови миру. І саме від того, чи будуть ці умови почуті, залежатиме, чи стане майбутня угода основою безпеки, чи лише короткою паузою перед новим витком протистояння.