Від Карабаху до України: як повернути території та відновити життя

Досвід Азербайджану з відновлення територіальної цілісності може бути важливим для України — від проведення розмінування та повернення людей до звільнених районів до організації відбудови й реінтеграції. Про це йдеться в колонці журналіста Мубаріза Асланова для РБК-Украина.

Азербайджан майже 30 років ішов до відновлення контролю над територіями, втраченими після розпаду СРСР. У цей період, як зазначає автор, керівництво Вірменії неодноразово зривало переговори щодо Карабаху, а російська військова присутність допомагала кремлю зберігати вплив у регіоні.

Для азербайджанців цей час був позначений численними трагедіями. Однією з найболючіших подій стала Ходжалинська трагедія 26 лютого 1992 року. Її наслідки залишили глибокий слід у національній пам’яті Азербайджану, а обставини подій нині розглядають під час судового процесу в Баку проти представників незаконних збройних формувань Карабаху.

Як Азербайджан повернув контроль над територіями

27 вересня 2020 року після загострення ситуації на лінії зіткнення Збройні сили Азербайджану розпочали військову операцію. За 44 дні країна повернула значну частину територій, які перебували під контролем вірменських сил.

Остаточне відновлення суверенітету Азербайджан пов’язує з антитерористичною операцією у вересні 2023 року. Вона тривала близько 23 годин і завершилася встановленням контролю Баку над Карабахом.

Після звільнення територій перед країною постав не менш складний виклик — розмінування. Саме заміновані дороги, поля та населені пункти уповільнюють повернення людей. Водночас у регіоні триває масштабне будівництво: протягом шести років там ввели в експлуатацію три міжнародні аеропорти.

Питання завершення війни та ролі зовнішніх сил у Карабаху вже обговорювалися і в українському інформаційному просторі — зокрема, у матеріалі про те, що після припинення бойових дій до регіону могли увійти російські миротворці.

Які уроки це дає Україні

На думку автора колонки, Україна та Азербайджан мають спільні виклики: повернення окупованих територій, реінтеграція населення, розмінування та відновлення життя після тривалої окупації. Тому азербайджанський досвід варто уважно вивчати, хоча кожна держава має враховувати власні умови та масштаби війни.

Окремий урок, який Асланов виокремлює для України, — віра суспільства у справедливість і власні сили. Підтримка партнерів залишається важливою, однак саме готовність країни самостійно боротися за суверенітет, за оцінкою автора, стала одним із ключів до перемоги Азербайджану. Для України ця впевненість також може бути визначальною у боротьбі за звільнення територій і подальшу відбудову.