Волонтерка з Енергодара під час окупації врятувала 44 українських військових: вона розповіла про зраду і катування

Її ім’я стало відомим серед бійців та волонтерських кіл України: 65‑річна жінка з Енергодара, яка ризикувала життям під час окупації, щоб врятувати 44 наших військових. Ми зустрілися з Іриною Руденко, щоб почути її розповідь про те, як прості людські вчинки перетворюються на героїзм, про зраду серед своїх, жорстоке ставлення з боку ФСБ та про недавню унікальну операцію на серці, яка дала їй ще один шанс жити і допомагати.

Волонтерка з Енергодара під час окупації врятувала 44 українських військових: вона розповіла про зраду і катування

Ірина Руденко починає розповідь тихо, але кожне слово важить. «Коли почалася окупація, я не думала про медалі чи визнання», — каже вона. Для неї волонтерство було природним продовженням життя. «Ми збирали ліки, їжу, теплі речі. Але ніхто не міг передбачити, що доведеться буквально вивозити людей з‑під обстрілів і зони ризику на майданчику ЗАЕС», — пригадує Ірина. Її шлях сповнений ризиків, хитрощів і людської доброти.

У розмові ясно відчувається, що врятувати 44 військових — це результат складної та тривалої операції, продуманої до дрібниць. Ірина пояснює, що діяла у тісній взаємодії з місцевими волонтерами, зв’язковими та родичами солдатів. «Було кілька моментів, коли ми майже опинялися в безвиході: блокпости, перевірки, зрадники в наших лавах. Але відчайдушна любов до людей робила свою справу», — каже вона.

Як це сталося: план, зрада і ризики

За словами Ірини, операція з порятунку військових складалася з кількох етапів: збір інформації про місцезнаходження бійців на території ЗАЕС, організація транспортних коридорів, маскування та координація з тими, хто мав доступ до об’єкта. «Ми користувалися найпростішими штуками: старі документи, побутові потреби як прикриття, знайомства серед персоналу. Але найнебезпечнішим був внутрішній ворог — зрада», — підкреслює волонтерка.

Ірина згадує, як один з людей, якому вони довіряли, зрадив їх. «Ми думали, що це просте недомовлення, але виявилося, що інформацію передали окупантам. Після цього нас почали шукати. Була ніч, коли я зрозуміла: якщо нас знайдуть — це кінець не лише для нас, а й для тих солдатів». Вона стискає кулаки і додає: «Я ніколи не забуду відчуття, коли довелося вивозити останню групу під обстрілом, коли серце стискалося від страху, але треба було триматися заради життя інших».

Зрадники і колаборанти часто діяли витончено: даючи фіктивні підказки, підмінюючи маршрути або просто мовчачи у вирішальний момент. Але волонтерська мережа знаходила обхідні шляхи: мобілізувалися сусіди, місцеві водії і навіть працівники, які в той час залишалися на станції. «Ми вчилися виживати разом», — каже Ірина.

Про катування, ФСБ і операцію на серці

Після одного з порятунків Ірина потрапила в руки російських спецслужб. Вона розповідає про дні, проведені у підвалі під наглядом людей у формі: «Я плакала. Вони хотіли вибити з мене імена, маршрути, імена тих, хто допомагав. Били руками, мотузками, принижували психологічно. Це були тортури, які неможливо забути». Ірина не зламалася: «Я мовчала, бо знала, що на кону — життя інших». Її свідчення — важливий документ про те, що пережили багато цивільних у звільнених містах.

Повернувшись до України після звільнення, Ірина дізналася про масштабні проблеми зі здоров’ям. Постійний стрес, поранення та втрати підірвали її серце. Лікарі дали складний діагноз і запропонували унікальну операцію на серці, доступну не скрізь. «Операція була складною, але я довіряла команді кардіохірургів. Тепер я відновлююся і знову готова допомагати», — ділиться вона.

Історія Ірини Руденко — приклад того, як одна людина може змінити долі десятків інших. «Мене питають: чи шкодую я? Ні. Я б зробила те ж саме ще раз», — говорить вона. Її рішучість стала прикладом для інших волонтерів у Енергодарі та за його межами.

Ми питали Ірину про її плани на майбутнє. Вона відповіла просто: «Я хочу, щоб мої 44 врятовані повернулися додому живими, щоб розповіли своїм дітям, що є люди, які ризикували заради них. А я буду продовжувати робити те, що вмію: допомагати, відновлювати, не забувати». Її голос сповнений надії, але також пам’яті про пережите — про зраду, катування та про те, як людяність може перемогти навіть у найтемніші часи.

Ця розмова — важливе свідчення і одночасно заклик: пам’ятати і підтримувати тих, хто ризикуючи життям, рятує інших. Історія волонтерки з Енергодара, яка врятувала 44 українських військових, пережила катування ФСБ і перенесла унікальну операцію на серці, повинна стати частиною національної пам’яті та прикладом для наступних поколінь.