Війна змінюється: Сергій Гончаров про ОПК України, ракети РФ і бюрократію

Війна проти України змінюється щомісяця: противник удосконалює тактику, комбінує різні засоби ураження та дедалі активніше використовує розвідку, безпілотники й ракетні комплекси. Водночас український оборонно-промисловий комплекс змушений працювати в умовах постійного дефіциту часу, ресурсів і високих ризиків. Про нову тактику ворога, ракетні загрози з боку росії та проблеми, які стримують розвиток ОПК України, розповів Сергій Гончаров.

За його оцінкою, сучасне поле бою вже неможливо розглядати як протистояння окремих видів озброєння. Росія намагається створити комплексну систему, у якій розвідка, засоби радіоелектронної боротьби, ударні безпілотники, ракети та артилерія працюють у взаємодії. Саме тому Україні потрібні не лише нові зразки техніки, а й цілісна архітектура оборони, здатна швидко виявляти загрози та реагувати на них.

Нова тактика ворога: розвідка, дрони та комбіновані удари

Однією з головних змін на фронті стало масштабне застосування безпілотних систем. Російські війська використовують дрони для спостереження, коригування вогню, пошуку позицій українських підрозділів і завдання ударів. Окрему роль відіграють недорогі апарати, які можуть застосовуватися масово та змушують українську оборону витрачати значно дорожчі засоби протидії.

Сергій Гончаров звертає увагу на те, що противник поступово відмовляється від простих і передбачуваних сценаріїв атак. Замість однотипних пусків росія дедалі частіше використовує змішані хвилі ударів. До них можуть входити розвідувальні дрони, ударні безпілотники, крилаті та балістичні ракети. Така тактика покликана перевантажити українську систему протиповітряної оборони, змусити її розкривати позиції та ускладнити розподіл боєприпасів.

Особливо небезпечним є поєднання масованості й маневру. Частина повітряних цілей може виконувати роль приманки, тоді як основний удар спрямовується по критичній інфраструктурі, промислових об’єктах, логістичних вузлах або військових підприємствах. У таких умовах ефективність оборони залежить не тільки від кількості комплексів ППО, а й від якості обміну даними, швидкості ухвалення рішень та здатності систем працювати в єдиному інформаційному просторі.

Ще одним напрямом російської тактики є полювання на українські засоби ураження. Ворог намагається виявляти пускові установки, склади, ремонтні бази й маршрути постачання. Це означає, що Україна має постійно змінювати позиції, розосереджувати техніку, посилювати маскування та розвивати мобільні комплекси. Війна дедалі більше стає змаганням не лише технологій, а й швидкості адаптації.

Ракетна загроза росії та потреба в українських рішеннях

Ракетний потенціал росії залишається одним із найскладніших викликів для України. Москва використовує ракети різних типів, поєднуючи їх із безпілотниками та засобами радіоелектронного впливу. Для української сторони це створює необхідність одночасно розвивати протиповітряну і протиракетну оборону, засоби раннього попередження, системи виявлення цілей і власні далекобійні можливості.

На думку Сергія Гончарова, Україна не може будувати стратегію безпеки виключно на очікуванні зовнішніх поставок. Міжнародна підтримка залишається надзвичайно важливою, однак довгострокова стійкість держави залежить від здатності самостійно виробляти озброєння, модернізувати наявні комплекси та швидко запускати нові розробки у серійне виробництво.

Йдеться не тільки про створення окремої ракети чи безпілотника. Український ОПК потребує повного виробничого ланцюга: від конструкторської школи й компонентної бази до випробувань, сертифікації, масштабування та ремонту. Якщо хоча б одна ланка працює повільно, розробка не переходить у масове виробництво або стає надто дорогою для регулярного застосування.

Важливим напрямом є розвиток власних засобів ураження на різних дистанціях. Україні потрібні системи, які можуть знищувати ворожу техніку на передньому краї, уражати командні пункти та логістичні об’єкти, а також стримувати виробничі й військові можливості противника. Водночас кожне рішення має враховувати точність, захищеність від перешкод, собівартість і можливість швидкого серійного випуску.

Ракетна війна також показала значення технологічної незалежності. Обмежений доступ до окремих електронних компонентів, двигунів, систем наведення та матеріалів може сповільнювати виробництво. Тому одним із пріоритетів має стати формування в Україні власної компонентної бази та стабільних партнерських ланцюгів, які не залежать від одного постачальника.

Бюрократія як загроза для оборонно-промислового комплексу

Окремо Сергій Гончаров наголошує на проблемі бюрократії. У цивільній економіці тривалі погодження, багаторівневі перевірки та складні процедури можуть бути неприємною перешкодою. В умовах війни вони стають фактором прямого ризику, адже затримка із закупівлею або запуском виробництва може означати втрату часу, позицій і людських життів.

Українські розробники часто стикаються з ситуацією, коли перспективний виріб уже готовий до випробувань, але змушений проходити тривалу процедуру погоджень. Підприємства витрачають місяці на оформлення документів, підтвердження характеристик і пошук фінансування. За цей період змінюється ситуація на фронті, а технологія, яка була актуальною на початку процесу, потребує доопрацювання ще до надходження у війська.

ОПК України потребує швидшої та гнучкішої моделі ухвалення рішень. Це не означає відмову від контролю чи безпеки. Навпаки, необхідно створити зрозумілі правила, за яких відповідальні органи зможуть оперативно тестувати нові зразки, укладати контракти та збільшувати замовлення для виробників, що підтвердили спроможність.

Водночас швидкість не повинна перетворюватися на безконтрольність. Для оборонної промисловості критично важливими залишаються прозорість, аудит, захист державної таємниці й ефективне використання коштів. Завдання полягає в тому, щоб прибрати зайві етапи та дублювання, але зберегти механізми перевірки якості й відповідальності за результат.

Ще одна проблема — недостатня взаємодія між військовими, державними структурами, науковцями та приватним бізнесом. Розробник має отримувати чітке розуміння потреб фронту, а військові — реалістичну інформацію про можливості промисловості. Регулярний обмін даними дає змогу швидше коригувати технічні вимоги та не витрачати ресурси на продукцію, яка не відповідає реальним умовам бойового застосування.

На переконання експерта, перемога у технологічній війні залежатиме від здатності України поєднати інновації, серійне виробництво та оперативне управління. Окремі успішні розробки важливі, але вони не змінять ситуацію без масштабування. Армії потрібні не одиничні зразки, а стабільні поставки, підготовлені фахівці, ремонтна база та постійне вдосконалення техніки відповідно до дій противника.

Війна змінюється, і разом із нею мають змінюватися підходи держави до оборонного планування. Російські ракетні атаки, масове використання дронів і полювання на військову інфраструктуру вимагають системної відповіді. Розвиток ОПК України, скорочення бюрократичних процедур і підтримка власних технологій стають не окремими економічними питаннями, а основою національної безпеки.