Герой, про якого нічого не знають українці: інтерв'ю сина видатного лікаря Леоніда Кіндзельського

Президент України Володимир Зеленський присвоїв звання Героя України з удостоєнням ордена Держави (посмертно) лікареві-онкологу, радіологові Леоніду Кіндзельському.

"Завдяки цьому видатному лікарю та науковцю було врятовано багатьох ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи, зокрема тих, які отримали смертельну дозу опромінення. Його дуже добре знають чорнобильці, але не дуже добре про нього знають українці", – зазначив глава держави.

Про видатного онколога Леоніда Кіндзельського, який урятував багатьох ліквідаторів катастрофи на ЧАЕС в ексклюзивному інтерв'ю ТСН розповів його син - лікар-гематолог, програмний директор Інституту серця, легенів та крові Національного інституту здоров'я США Андрій Кіндзельський.

- Пане Андрію. Ви колись чекали, сподівалися, що вашого батька визнають в Україні?

- Це дуже високе визнання мого батька було дуже-дуже несподіване для нас. Звичайно, ми знали, що мій тато був героєм, але звістка про те, що він удостоєний найвищої нагороди України, була дуже несподівана. Заслужено, але дуже несподівано. Для нас це дуже приємно. Сумно, що він не дожив до цього часу, що моя мама не дожила до цього часу. Але дуже приємно. І я, власне, хотів подякувати українському уряду, особисто президенту України за таку відзнаку, таку високу відзнаку роботи мого тата.

- А у батька і у мами була якась гіркота, що за життя цього не визнали і не оцінили, не подякували?

- Я думаю, тато переживав через те, що не визнали те, що він хотів зробити, до кінця. Я знаю, що він пробував говорити про свій метод лікування опромінених чорнобильців, і в Україні, і в колишньому Радянському Союзі, і закордоном. Йому дуже боліло, що той чудовий досвід, що він має, він не може передати іншим. Власне навіть він, моя мама, кілька співробітників мого батька, разом написали книжку, де вони зібрали основне, що вони навчилися під час Чорнобиля. І цю книжку ніхто не хотів видавати. Ми видали цю книжку на гроші родини, і потім розсилали в медичні бібліотеки в Україні, в інших країнах, університетські бібліотеки по всьому світі, щоб ці знання і досвід залишилися, щоб вони не пропали. Я думаю, з одного боку батька боліло, що його не визнали в той час, але з другої сторони він твердо знав, що зробив все, що міг, рятуючи постраждалих-опромінених ліквідаторів. І це було дуже важливо для нього.

- Він говорив про це, озвчував? Чи мовачв?

- Він говорив зі мною про те, як його метод лікування залишається не признаний. І просто бюрократично - хтось казав, медицина одна з найконсервативніших професій – і також політично - невизнання того факту, що він врятував багато людей з тої самої зміни, які лікувалися в Москві і не вижили. Це само по собі каже, що він зробив щось дуже-дуже важливе. І його боліло, що наукове суспільство не визнає його спосіб лікування.

- Ви згадали, що частина ліквідаторів, які першими відповідали на цей виклик, лікувалися в Москві, і побутує такий міф, що до Москви потрапили найтяжчі, а в Києві залишилися ті, хто отримали відносно менше опромінення.

- Абсолютно ні. Тато мені розповідав, що це був випадок, хто попадав в Москву, а хто попадав в Київ до його інституту. Він розказував, що опромінених ліквідаторів, тих, хто дійсно був дуже серйозно опромінений, повезли в Бориспіль відправляти в Москву. Повинні були прислати два літака з Москви забрати їх - прислали тільки один. Ті кого змогли посадити в перший літак, полетіли в Москву, інших посадили знову на автобуси і повезли в Київський інститут рентгенології і радіології до відділення мого тата.

- На той момент, наскільки я розумію, це була нова ситуація, новий виклик. Як лікувати саме таких хворих, з такими високими дозами опромінення, отриманими у такий спосіб, ні наука, ні тим більше практика, не знали.

- І до Чорнобиля, і після Чорнобиля, існували і існують міжнародні протоколи, як лікувати опромінених високими дозами радіації. Ці протоколи розроблялися на досвіді постраждалих при атомних вибухах, на досвіді науковців, які постраждали під час експериментів з радіоактивними елементами або були опромінені під час фізичних експеріментів. Також дуже багато інформації вживалося для цих рекомендацій, базуючись на лікуванні хворих з лейкімією, де робили опромінення і потім пересаджували кістковий мозок. Всі ці рекомендації прийняті в інших країнах, і так само лікувалися пожежники і опромінені, які попали в Москву в шосту клініку. В клініці мого батька він підійшов до лікування опромінених з іншої сторони. Є дві основні відміни, що робив він, і що показало себе дуже прогресивно та еффективно, порівняно зі стандартними протоколами. Перше - існувала на той час думка: якщо людина отримує певну дозу радіації - це вже доза, яку змінити практично неможливо. Батько підійшов до цього інакше. Аварія на Чорнобильській АЕС не була вибухом атомної бомби, це був вибух брудної бомби, найбільшої в світі брудної бомби. І у зв‘язку з цим дуже багато радіоактивних радіонуклідів попало в організм постраждалих. Ці частинки ігнорувались більшістю науковців, більшістю медиків, які лікували потерпілих від чорнобильської аварії. Але батько вирішив, що це ігнорувати неможливо: маленькі радіоактивні частинки, , які попадали разом з повітрям, з водою, їжею, залишалися в організмі. І якщо для зовнішньоґо опромінення людини дуже важлива гамма-радіація, менше бета-радіація, проактично всі ігнорують альфа-частинки які може зупинити аркуш паперу, але їх було дуже багато, коли вибухнув Чорнобиль. І уявіть собі, якщо ця радіоактивна частинка попадає в легені, потім всмоктується в кров і мандрує по організму і просто контактно опромінює клітини організма. Це додає значно більше радіаційного ураження організму, якщо ці частинки залишаються. Тому в клініці мого батька дуже серйозно відносилися до вимивання цих частинок - не тільки зовнішнє вимивання пацієнтів, але вони використовували гемосорбцію - це очищення крові, вони використовували ентеросорбцію, вони вокористовували форсований діурез, намагаючись якомога зменшити те, що радіація після перебування коло чорнобильського реактора з часом могла зробити з організмами пацієнтів. Друга дуже важлива відміна лікування в клініці мого тата від стандартних протоколів - він підійшов творчо до самого процесу пересадки кісткового мозку. Він використовував досвід Жоржа Мате - одного з перших лікарів у світі, який робив пересадку кісткового мозку. Міжнародні рекомендації в більшості базуються на досвіді пересадки кісткового мозку хворим з лейкемією. Для того, щоб зробити це правильно, необхідно спершу вбити кістковий мозок пацієнта, щоб не залишалося ракових клітин, і так само, щоб не було можливості відторження донорського кісткового мозку. Батько бачив своїх пацієнтів як молодих хлопців - вони були здорові пожежники, до Чорнобиля вони не мали ніяких проблем з кістковим мозоком. Вони не мали злоякісних клітин, які треба знищити. Після опромінення вони мали так зване вікно, коли їх власний кістковий мозок не виробляв кров‘яні клітини, він був пригнічений, але не повністю вбитий. Батько вирішив, що найголовніше в цій ситуації - це не добивати кістковий мозок йоґо паціентам цитостатичними препаратами, їкі за своєю дією сможі на радіацію, але перекрити вікно, коли немає виробництва власних кровяних клітин, і він підійшов до цього з методікою підсадження кісткового мозку тимчасово. Тумчасово підсаджений кістковий мозок допомагав хворим пройти через період, коли клітини крові не вироблялися, і в той самий час, коли власний кістковий мозок, який до моменту опромінення був абсолютно здоровий, починав працювати так як треба, виникала реакція відторження. Так, реакція відторження донорськоґо кістковоґо мозку була, це дуже неприємно, але з цим можна боротися, це можна контролювати, можна жити, - власне те, що він і хотів щоб сталось. Це зовсім інакший підхід до лікування хворих. Я насправді можу назвати це новою методікою лікування променевої хвороби. Про цей спосіб лікування він написав у своій книжці, про цей спосіб лікування дізналися по всьому світі з допопвідей на конференціях і симпозіумах, і я впевнений - не дай боже щось подібне трапиться, люди будуть мати досвід, який дуже важливий для здоров‘я тих, хто постраждав.

- Як ви пригадуєте перші дні після Чорнобиля. Чи батько ділився із вами тим, що відбувалося у нього в кілініці? Ви вже були студентом-медиком і могли із ним говорити як колеги, а не лише як батько і син.

- Ви знаєте, в перші дні після Чорнобиля я батька не бачив. Його забрали, коли він був в шортах і майці на дачі, і він зник на кілька днів. Після того він подзвонив додому. Він багато не розповідав, тільки сказав: це я, я в порядку, дві краплі йоду на склянку молока випийте зараз і передайте усім, кого ви тільки знаєте, і попросіть їх передати іншим. Це в перші дні після Чорнобиля. Пізніше, вже в травні ми багато розмовляли з батьком. Я знав міжнародні протоколи, я знав, як повинні теоретично були лікувати потерпілих від чорнобильської аваріі. Батько розповідав і аргументував, чому власне він вирішив вживати інший підхід до цього. І насправді я з ним абсолютно погоджуюся - це логічно і давати опроміненим молодим здоровим хлопцям ще додаткові імуносупресанти, які по своїй дії нагадують радіацію, тобто додавати рентгени, як казав батько, виглядає неправильно. Але, я думаю, найбільше підтвердженням цьому, ми дістали, коли дізналися, що практично всі, хто отримав пересадку кісткового мозку в Москві по міжнародним протоколам, загинули. А в батька - ніхто, хто отримуав пересадку кісткового мозку по його методиці. Всі вижили. Це й показує різницю. Ми говорили багато, але говорили вже пізніше. Перші дні, перші тижні після Чорнобилю ми не мали часу, просто не мали часу.

- Він розумів масштаб катастрофи? Міг передбачити, що це вплине на покоління вперед?

- Абсолютно. Батько пізніше говорив про Чорнобиль як геноцид українського народу. Не тільки ті, хто загинув в той час або постраждав від високої дози радіаціі, приймають всю вагу Чорнобиля. Це продовжується і буде продовжуватись в поколіннях. Практично не можна сказати зараз, чи якісь генетичні мутації маленької дитини, яка народилася в двохтисячних, якось пов‘язані з Чорнобилем. Не можна насправді просто передбачити, але дуже можливо, що це є так.

- Ті хлопці молоді, які до нього потрапили у відділення, я читала іхні спогади, їм не було фізично погано від самого початку, вони навіть не усвідомлювали, що з ними сталося. Вони казали - та нам треба у село картоплю їхати саджати, яка лікарня, ви що, знущаєтеся? Наскільки люди розуміли, що відбувається з ними?

- Люди взагалі дуже мало розуміли в той час про радіацію. Це така річ, яка не пахне, її не видно, вона, якщо не дуже великі дози, не помітна для здоров‘я відразу. І навіть ті, хто отримали більше 100 рад опромінення під час чорнобильської аварії, під час їхньої роботи в чорнобильській станції, на початку не відчували себе хворими. Важко здоровій людині, яка виконує свій обов‘язок, яка працює як пожежник або енергетик на станції - раптом зрозуміти, що вони отримали дозу, яка може бути несумісна з життям. Це дуже важко психологічно для кожної людини, особливо для молодих здорових людей. І спочатку вони не відчували це. Проходять тижні, поки клітини крові вмирають, нові клітини не виробляються, і тоді дійсно людина починає почувати себе дуже погано. Батько знав про це, він підходив до цього дуже проактивно, він говорив з ними, розповідав, що може трапитись, він просив медичний персонал у своєму відділенні спілкуватися з хлопцями, розповідати їм різні речі. Не дуже допомагало те, що в той час вони мали інформацію з Москви. Вже в середині травня багато з опромінених друзів, колег, з якими вони разом працювали і були евакуйовані в московський госпіталь номер 6, почали помирати. Це було дуже трагічно для всіх. І ім було важко повірити, але водночас вони бачили, що той, хто працював з ними поруч, помер. Але вони поки що живі, як довго це буде. Тому вони зветалися до лікарів, до батька, із питанням - той, з ким я працював, помер в Москві, коли помру я?

- Тобто вони прийшли до вашого батька в кабінет з таким запитанням?

- Так. Прийшла делеґація від пожежників. Батько мені про це розповідав. Вони прийшли і сказали - той, з ким я працював парою, в Москві помер, коли моя черга? Батько дуже хотів підтримати своїх хворих. Цікавий момент був. Він попросив всіх у своєму відділенні зібрати гроші, хто скільки може, і надіслали медичну сестру в ЦУМ на Хрещатику, купити чоловічий одяг по розмірам, які вони дізнались від опромінених. І один із пожежників прийшов до тата і сказав. - мені принесли костюм за 200 карбованців, я не думаю, щоб мені б дали його просто так, то що, я буду жити? Батько сказав - так, будеш жити. Такі стосунки дуже підтримували пацієнтів.

- Я знаю, що лише один пацієнт його помер, і він був дуже важкий, практично безнадійний. Але, може, це парадокс, може, це диво, може, це наука. Але пройшло 35 років, і є досі ліквідатори, які залишилися живими. Вони мають проблеми зі здоров‘ям, але вони живі.

- Помер Олександр Леличенко. Він отримав з того, що я пам‘ятаю, батько казав, більш ніж 2500 регтген. Це - значно більше, аніж смертельний поріг для опромінених, який приблизно становить 400 рад. Нічого там не можна було зробити, і навіть пересадку кісткового мозку йому не робили. Всі опромінені вижили. Тата зараз нема, а вони продовжують жити. І дуже добре, що вони продовжуютт жити, згадують його, кожен рік вони приходять на його могилу і святкують його життя, яке допомогло їм врятувати їх життя. Я їм дуже вдячний за пам‘ять. Це дуже важливо і для них, і для мого тата, і для нашоі родини. Я не думаю, що то є диво. Я думаю, що то є дуже правильна лікувальна методика, коли лікування планувалось так, щоб найменше зробити шкоду організму і використовуючи молоді сили молодих хлопців, які були опромінені, допомогти їм пройти через критичний період. І після цього - так, вони є опромінені, вони мають високий ризик різної онкоології, але вони продовжують жити і вони мають нормальне життя.

- Коли батько був живий, вони приходили до нього, спілкувалися, коли вже не були пацієнтами?

- Так. Тато розповідав, що і говорив з ними по телефону, вони приходили додому, і вони приходили до його відділення. Вони пам‘ятали і підтримували контакти.

- Ви вже згадували про те, що були загально визнані протоколи, і я розумію, що таке в Радянському Союзі відійти від протоколу. Він коли це робив, ви обговорювали, розумів ризики?

- Абсолютно. Він дуже добре знав, що він ризикує. Він колись мені сказав, це вже було в 99 році, і ми власне говорили з ним про ризик для нього, ризик для його кар‘єри, ризик для його свободи в той час. Коли він не притиримувався протоколу і пішов проти міністерства охорони здоров‘я Радянського Союзу. Він тоді сказав дуже цікаву річ - лікувати хворого - це його робота, але рятувати десятки, а може сотні людей - це обов‘язок. Я думаю, він відносився до того, що він робив, як до свого обов‘язку. Він знав, що він може позбутися і здоров‘я, і лікарського диплому, і своєі праці, а може щось неприємне станеться і в його родині. Він дуже гарно це знав і розумів. Тиск на батька з Москви значно збільшивсч коли перший заступник міністра охорони здоровя СРСР сказав що всі опромінені евакуйовані в Москву. Ці самі слова повторив Ґорбачев в телевізійному виступі. Після цьоґо опромінені хворі в Києві офіційно перестали існувати для уряду. Заборонили бат.кові вживати діаґноз променевої хвороби, робити пересадки кістковоґо мозку. Але батько робив те, що він вважав правильним. Мама завжди тримала в той час вдома маленький клумок з одягом і найпершими речами, якщо раптом його заарештують вдома, а він такий самий клумок тримав в своєму кабінеті, якщо за ним прийдуть на роботі. Він це гарно розумів. Але також він був абсолютно впевнений в тому, що він робить. І я думаю, ця впевненість допомгла йому пройти через цей період. І підтвердила його в його позиції.

- Він приховував від Міністерства охорони злоров‘я чи від якихось комісій те, що він робив насправді?

- Насправді це дуже важко було приховати. Він робив пересадки кісткового мозку, власне підсадки кісткового мозку, як я казав. До певної міри він не афішував те, що він робить. І причина не в тому, що він боявся, не хотів. Йому могли заборонити. І йому заборонили. Коли дізналися, що він робить пересадки кісткового мозку в Київській клініці, з Москви прийшов приказ - перестати, не робити пересадок кісткового мозку. Цікаво було що, тиск був настільки сильний, що тато і йоґо співробітники боялися, що історіі хвороби пацієнтів можуть або зникнути, або іх можуть переписати, або змінити, або повиривати аркуші звідти. Тому батько просив різних медичних сестер забирати історії хвороби різних опромінених додому наніч. Це маленька, але цікава дрібничка, яка показує, наскільки це було в той час важко робити. Так, він розумів ризик, але все одно робив те, що мусів робити.

- До нього приїздила комісія з Москви, наскільки я знаю.

- До нього приїздила комісія з Москви. Я з ним говорив після того, як ця комісія поїхала. Сказати, що він був розлючений, це мало сказати. Я не можу повторювати ті слова, що він сказав, але підсумок того всього, що він мені сказав був такий - я робив, і буду робити, то що я знаю є правильним. І ніхто мені не скаже, чого я мушу, а чого не мушу робити. І він продовжував робити те, що він робив. Власне рятував життя.

- Він за темпераментом взагалі такий боєць був?

- Так, він був досить різка людина. Він був та людина, яку дуже не люблять на партійних зборах або десь там, де розглядаються питання, які не обов‘язково чорно-білі. Бо він завжди казав правду, і він не зважав на те, кому він це каже. Я знаю, це дуже ризиковано, але він такий завжди був.

- Ваша мама ішла паралельним курсом. Батько пропадав на своій роботі, а мама так само була задіяна в цій самій історії.

- Моя мама Звєркова Алла Семенівна, вона була професором, лікар-гематолог, працювалав Інституті переливання крові в Києві. Коли тато зник, мама подзвонила мені, і сказала, що ій наказали виділити одну зі своїх співробітниць, одну лаборатнку, яка мусить поїхати в Чонобиль і на місці рахувати лейкоцити в крові ліквідаторів, які працюють на Чорнобильській станції зараз. Мама також сказала, що вона не може вибрати нікого, тому що всі лаборантки в її лабораторії були дівчата дітородного віку і вона не може іх посилати, а потім мати це на своїй совісті. Тому поіхала вона сама. Тобто професор, доктор медичних наук, поіхала як лаборантка рахувати лейкоцити, просто там, недалеко від Чорнобиля. І власне була вона там більше трьох тижнів, поки, як я чув, тато, який там знаходився, не побачив іі, і просто насильно забрав. Посадив в машину і привіз в Київ.

- І ви так само були як студент-медик там?

- Я був там у травні. Я був студентом 5-го курсу Київського медичного інституту. Нам сказали, що потрібні добровільці поіхати на 2 тижні в Чорнобильську зону, додавши, що той, хто не поїде, не отримає лікарського диплому. І дуже добре, що то були тільки хлопці. Дівчат не чіпали. Так з моіми друзями, з Євгеном Глухеньким, з Максимом Драчем, з Юрієм Сухновим, Миколою Коваленком ми два тижні були в Чорнобилі. Там з всієі Украіни зібрали машини медичноі допомоги з водіями, але медичного персоналу не було. Тоді вирішили заповнити відсутність медичноґо персоналу студентами. Розвозили ліки, забирали хворих з районів, де вже пройшла евакуація, відвозили опромінених у госпіталь. Одного, до речі, не довезли, не змогли. Повертались через 2 тиждні в Киів, була цікава істрія. В той час перевіряли рівень радіації на колесах кожної машини, яка в‘іжджала в місто, і дозиметрист перевірив колеса нашого автобусу, потім пройшовся по нашим черевикам коли ми стояли довокла автобусу. Він сказав, - автобус в порядку, але в цих черевиках я вас в Киів не пущу. Довелося повертатися додому босими. Але я вдячний, що тато знав, як лікувати опромінення, і допоміг трохи пізніше.

- Як саме?

- Після повернення всім студентам сказали, що заборонено звертатися за медичною допомогою після повернення з Чорнобиля, якщо це не травма або операція, яку треба проводити зараз, так як ґострий апендицит. Що також будуть проблеми з ректоратом Інституту. Я був на заняттях, а після занять їздив в клініку батька, де мене одразу клали під крапельницю, просто впала кількість лейкоцитів, тромбоцитів, були кровотечі. Дуже вдячний моїй дружині Тетяні, яка буквально на собі мене тягнула, коли мені було дуже погано. І начебто все після того було добре. Кілька моїх друзів були госпіталізовані в клініку, мали значно більш серйозне ураження.

- Лікарі з команди вашого батька, і власне ваші батьки, вони, коли лікували хворих з променевою хворобою, вони усвідомлювали, який вплив це має на іхнє здоров‘я. Що це для них може бути життєво небезпечним?

- Кожен лікар знає, що опромінений хворий - це не тільки тяжкий хворий, це хворий, який також може опромінювати і інших. Лікарі знають це, але клятву Ґіпократа ми давали, тому ми мусімо робити те, що треба робити, і пацієнт завжди перший. Знаєте, мене дуже вразило, коли батько розповідав про те, що невдовзі після Чорнобиля, коли перші хворі почали поступати в його відділення, до нього прийшла, як він тоді казав, делегація моіх співробітників, це були і лікарі, і медсестри, і навіть санітарки. І вони сказали батькові, що з цього часу вони вважають себе мобілізованими. Вони проводили і дні, і ночі в клініці. Вони зробили чергування, коли 24 години хворі мали до кого звернутися, і лікарі були там. Це героїчна робота. Але це робота лікарів.

- Дезертирів не було?

- Ні.

- Вони себе якось убезпечували? Були якісь хоча б елементарні засоби, як Їм захиститися від цього опромінення, як не нести його додому принаймні.

- Я тоді був студентом. У батька в відділенні я був тільки під крапельницею - і це все. Я думаю, що вони розуміли небезпеку. Я знаю, що багато хто з них не ходив додому тижнями, а ночували на роботі. Знаю, що вони постійно милися. Мили не тільки хворих, але й милися самі, вимивали все це зсередини.

- Як розвивалися події після того, як пожежні були проліковані, вони були виписані додому. Як швидко це мало вплив на здоров‘я вашого батька? Він прожив 13 років після Чорнобиля.

- Батько отримав досить високу дозу опромінення. І я не думаю, що опромінення від хворих - це найбільша доза. В перші дні після Чорнобиля йому як головному радіологу, наказали дізнатися про рівні радіаціі в різних районах України, в основному довкола Чорнобиля. І він сам разом з дозиметристами їздив довокла Чорнобиля, коло станції,в райони, де дуже високий рівень падіації. Найбільшу доду радіації він дістав там. Хворіти він почав може через рік-два після того, як Чорнобиль стався. Казати напевно, що онкологія, від якоі він помер, напевне від Чорнобиля, важко. Але скоріш за все так воно і є. Він вважав, що його здоров‘я підірване після Чорнобиля.

- Він коли захворів, де лікувався?

- Він більшу частину своґо профессійноґо життя працював в Киівському інституті рентгенологіїі і радіології. І там він і лікувався. Його лікували його учні, його колишні співробітники, ліки передавались з Америки. Він отримав найкраще лікування, яке можна було зробити в той час. Але, на жаль, він помер у 99 році.

- А як з мамою було?

- Мама дуже важко переживала. Вона абсолютно вважала, що тато міг би жити значно довше, і помер, тому що був опромінений. Мама також хворіла, в неї не було онкології, але в неї була досить серйозна судинна хвороба. Чорнобильська аварія дуже сильно відрізняється від атомного вибуху або чогось іншого, коли радіація просто проходить через організм і зникає. В чорнобильській аварії дуже багато радіонуклідів було викинуто і абсорбовано організмами людей, особливо тих, хто були в зоні. І вони продовжували опромінювати навіть не днями, а місяцями, і роками зсередини. І якщо радіонукліди знаходились в крові, вони перш за все опромінювали і кров‘яні клітини, і ендотелій судин, що викликає судинні захворювання досить часто. Тому дуже багато з тих, з ким я був в Чорнобилі, коли був студентом, зараз мають судинні хвороби - від звичайного атеросклерозу до тромбозу глибоких судин ніг, так само інсульти. Власне, те, що було в моєї мами.

- Чому професор Кіндзельський пізніше не був почутий науковим середовищем і чому його наукові праці не публікувалися?

- Для цього існує багато причин. Вибух на атомній станції - це досить нечасте явище, з цим лікарі не працюють постійно. Знову ж, існують міжнародні протоколи, які розроблені на подібних або аналогічних випадках. Я думаю, тут працює консерватизм медичної наукової школи. Як можна робити підсадку кісткового мозку пацієнту, знаючи, що буде відторження? Можна, для того, щоб врятувати його життя. Медична наука дуже-дуже консервативна. І це не тільки в Украіні, чи колишньому Радянському Союзі. Це скрізь по світі. Напрклад, коли сталася аварія на Фукусімьській станції в Японії, також вживалися старі заґальноприйняті міжнародні протоколи лікування, неуспішно, але вживалися. За часів Радянського Союзу батькові заборонили з Москви публікувати що-небудь пов‘язане з лікуванням опрмінених в його клініці. Пізніше - просто не приймали до публікаціі: так, це дуже цікаво, але наш журнал не може це опублікувато, бо наш фокус в іншому напрямку. І так продовжувалось досить довго. Я знаю, що він отримуав підтримку на деяких міжнародних конференцях. Він дійсно пробував донести до медичного суспільства необхідність використовувати цей метод. Він не дбав, чи це буде його метод, чи він буде названий якось інакше. Але він хотів показати, що це рятує життя.

- Сьогодні, коли була тут пані посол Оксана Маркарова у вас, і сказала, що привезе вам з Києва нагороду, яку президент передасть їй для вашої родини, ви сказали, що у вас є одне прохання стосовно того, як отримати цю нагороду.

- Взагалі це дуже приємно, що посол буде офіційно вручати нагороду на честь і в пам‘ять мого батька нашій родині. Ми з дружиною попросили одне - якщо це можливо, зробити так, щоб наш син Богдан, зміг бути присутній на цій урочистій події. Він - четверте покоління лікарів в родині, кардіохірург, закінчує резидентуру в цьому році в Клівлендській клініці, це досить далеко від Вашингтона. Але ми дуже б хотіли, щоб він зміг приїхати. Для нього і для нас це дуже важливо. Я впевнений, що мій батько хотів би щоб його онук отримав цю нагороду на його честь.