А все, що не стосується війни, піддається критиці і хейту?! Вітаємо, у вас синдром “не на часі”. Ця дилема постала перед багатьма українцями: чи доречно радіти і розважатися, коли у твоїй країні щодня гинуть люди!?
“До 24 лютого я жила своїм життям. Будувала плани на майбутнє. Займалася бізнесом, розвивалася, – розповідає снайперка Євгенія Емеральд. – Напередодні лютого я подзвонила своїй мамі і сказала, що мама, ти знаєш, нарешті я щаслива людина, яка повністю знайшла себе. В мене зараз робота, яку я дуже сильно люблю, в мене дуже круте і екологічне оточення, в мене чудові стосунки – тобто в мене в житті є все, про що можна мріяти, тільки живи і розвивайся”.
Після початку повномасштабного вторгнення усе змінилося. Усе попереднє життя почало здаватися Євгенії недоречним. А єдиною турботою стала перемога: “Пам’ятаю той день, коли я посадила поруч своїх подруг, свою маму. Це був чи-то початок березня, чи-то останні дні лютого. Я кажу, мовляв, дівчатка, дивіться, я прийняла рішення, воно не обговорюється, я просто вам його розповідаю: я йду на війну. Дівчатка починають плакати, мама в шоці, і вони питають: “А коли? Скажи, коли?”. Я кажу: “Та зараз, через тридцять хвилин”. Вони такі: “В сенсі?!” – “Ну, зараз доїм, в мене вже сумка зібрана, і поїду”. Коли я прийшла на фронт, я сказала українському народові, що буду захищати його і нашу землю. По-перше, до останнього подиху. По-друге, до останнього дня … до перемоги”.
“Синдром відкладеного життя характеризується тим, що людина думає більше про майбутнє і ніби постійно готується, – пояснює феномен прийняття подібних рішень психологиня Людмила Черненко. – Ситуація зараз така, що багато хто втратив ті можливості, які в них були до війни. І звісно, виникають очікування, що колись війна закінчиться, і можна буде повернутися до того, що було”.
Психологи виділяють кілька основних причин того, чому люди починають відкладати життя на потім. По-перше, це втеча від реальності.
“Якщо людині фізично, морально недобре, її нервова система шукає вихід від’єднатися від цього. І перекинути думки на майбутнє, це один із таких хороших варіантів”, – пояснює Людмила Черненко.
По-друге, стимулом може стати посилена емпатія – нашим солдатам зараз погано, вони страждають, тому і я маю страждати. По-третє, відкладати життя спонукає ідеалізація майбутнього.
“Це діє дофамін – гормон передчуття. Як би мені зараз зле не було, але я вірю, що мене чекає щось краще – це сприяє тому, що моє тіло виділяє певний відсоток дофаміну, а він потрібен нам для життя, – зауважує психологиня. – Це створює таке відчуття, що зараз в мене нічого немає, але колись буде. Але це “колись” ніколи не настає, бо ще жодного разу ми не прокинулись у завтра. Ми завжди прокидаємось у сьогодні”.
Людина, яка переживає синдром відкладеного життя, проектує своє бачення на інших. Звідси з'являється внутрішня заборона на розваги – і свої, і чужі. Мозок починає сприймати таку поведінку інших людей як щось неправильне і недоречне.
28 серпня у київському закладі Hangover провели вечірку. Гучна музика і вуличні танці викликали у соцмережах хвилю хейту. Представники клубу намагалися виправдатися, адже під час вечірки вони зібрали 220 тисяч гривень, яких було достатньо 57-му батальйону територіальної оборони України (Дубно) на придбання автомобіля.
Але мотивація організаторів виявилася недостатньою для хейтерів. Військові навіть запустили флешмоб проти подібних заходів – записували відео з передової, на якому передивлялися запис з вечірки, аби підкреслити контраст між війною та безтурботним мирним життям.
“Якщо говорити про масові гуляння, то це дійсно може виконувати функцію подразника і приводити до зворотних наслідків – злості, роздратування, – зауважує Людмила Черненко. – Масштабне святкування зі сміхом і радощами не зовсім зараз доречне, тому що загальний настрій країни інший. А от такі більш камерні заходи, де людина може відчути себе трошки більш розслабленою, вони зараз були би дуже на часі”.
Отже, експерти радять певні формати відпочинку та розрядки, які допоможуть екологічно підтримувати свій психологічний стан під час війни:
ВАРТО:
Святкувати дні народження чи новий рік, але вдома, у камерній обстановці, в колі друзів та рідних.
НЕ ВАРТО:
Влаштовувати вечірки у нічних клубах, з гучною музикою, криками, феєрверками та надміром алкоголю. Це може зачепити почуття тих людей, які зараз перебувають у гіршому стані, аніж ви.
ВАРТО:
Відновлювати сили та їздити у відпустки!
НЕ ВАРТО:
Закидати соціальні мережі сотнями фото, хизуватися своїми можливостями та радісними моментами. Це може травмувати тих ваших друзів, що з різних причин не можуть дозволити собі відпустку.
Навіть ті, хто перебуває безпосередньо на фронті, відмічають, як важливо іноді давати собі час на відпочинок.
“Коли в нас вихідний, ми стараємось переодягнутися в цивільне, максимально стати, образно кажучи, дівчатками, – діляться госпітальєрки Софія та Соломія Артемчук. – Іноді дуже важко, будучи постійно в одному середовищі, не відкидати інше. Ми в будь-якому випадку залишаємось людьми, нам хочеться позитиву навіть в найскладніших ситуаціях, і нічого в тому поганого немає”.
Війна – це марафон, а не спринтерський забіг. Ще у березні для Євгенії Емеральд будь-які радощі були не на часі. Снайперка мала залізне правило: на війні жодних романтичних стосунків! Поки не отримала пропозицію руки та серця.
“Ми познайомилися онлайн, – пригадує Євгенія. – Потім він мене дистанційно запросив на побачення, і коли так співпало, що в нього була ротація, мене командири відпустили – буквально на три дні. Так ми і зустрілися. Трьох днів вистачило, щоб покохати один одного”.
Однак, на цьому сюрпризи не закінчилися – на Євгенію чекала ще одна новина з категорії “не на часі”: “Я дізналася, що завагітніла. В мене був шок. Я останні десять років дуже хотіла другу дитину, але я не думала, що Бог мені її подарує на війні. Я продовжую свою службу в Києві. Мені ще до декрету залишився місяць. А на роботу треба ходити по формі. І я стикнулася з проблемою, бо в мене перестали застібатися штани. І так сталося, що я є першою вагітною військовою дівчиною, якій відшили вагітну військову форму”.
“Зараз нам дійсно потрібно навчитися адаптуватися під ті стани, які в нас є, і все таки частину своїх очікувань переносити в своє сьогодні, – каже психологиня Людмила Черненко. – Якщо говорити, в кого буде більший ПТСР, найбільший ПТСР буде в тієї людини, яка виступає проти будь-якого отримання задоволення зараз. Чому? Тому що вона позбавила себе можливості отримувати енергію для того, щоб долати стрес. Якщо людина не вміє фіксувати свою увагу на сьогоденні, то ніякі її плани, ніяка підготовка не дозволять їй насолодитися тим, що вона будує”.
“Мені вдалося повернутися до нормального щасливого життя, – відчуває вагітна снайперка Євгенія. – У цій війні є дві сторони медалі. Одну темну сторону ми всі знаємо, а інша – це світла. Тобто навіть на війні можна зустріти своє кохання, на війні можна завагітніти і народити бандеряток, на війні можна вирости як особистість, на війні можна побудувати своє нове майбутнє”.