Поховали батька, а маму місяцями чекали з полону: доньки азовці наодинці переживали війну

Сестри 14 річна Христина і 21-річна Влада Мордіки всю війну провели наодинці. Їх батько встиг відправити дівчат з Маріуполя до Прикарпаття. Кулеметник Сергій Мордік загинув на "Азовсталі", а їхню маму Олену росіяни забрали в полон. Дівчатам довелось самим опізнавати тіло батька і хоронити його, всі 7 місяців вони чекали на зустріч з мамою, йдеться в ТСН.

Їхні родина вдруге втрачає дім. Вперше - під Донецьком у 2014 році. Тато знав, що буде повномасштабна війна, і за 10 днів до вторгнення відправив дівчат з Маріуполя до Івано-Франківська. 15 лютого вони бачилися востаннє, все, що вони знали, що їхній батьки десь в бункерах "Азовсталі".

В мирні часи в полку “Азов” батьки керували майстернями, мама - швейною, а тато - ремонтною. Після вторгнення їх мобілізували і вони опинилися разом на Азовсталі, але в різних бункерах. Сержант Сергій Мордік з позивним "Шахтар" стає кулеметником в групі спеціального реагування. Сержантка Олена Мордік з позивним "Шахматистка" опиняється на господарській позиції. Вони за місяць не бачились жодного разу, щільність обстрілів на "Азовсталі" була такою, що дістатися від бункера до бункера було складно. Коли пробився зв'язок він написав для Олени віршоване зізнання в коханні під назвою "З підвалу у підвал", а згодом зробив і неможливе. “Я піднімаю очі, мій чоловік заходить у бункер. Це щастя було. Не чекала, що його побачу, ми переписувалися і він говорив, що напевно не доля, вже не побачиться напевно, ми загинемо так і не зустрівшись”, - розповідає Олена.

Це було 28 квітня, вони разом записали для дітей коротеньке відео. На наступний день після цієї зустрічі Сергій загинув у машині, коли їхню групу накрили 120 мінами. Побратим ще доніс Сергія до госпіталя на собі. “Він помер на операційному столі, у нього рука була відірвана, нога роздроблена”, - пригадує Олена.

“Я вмикаю телефон і бачу повідомлення, що донечка, тато загинув. Він герой, пишайтесь ним”, - пригадує Влада.

Рівно за тиждень смерті батька дівчата втрачають зв'язок з мамою на довгі місяці, бо бункер, де перебувала Олена росіяни зруйнували авіабомбами - 70 людей загинуло, 14 - вижило, серед них і мама Христини і Влади. “Ракета потрапила в бункер, я отямилась, не розуміла, що відбувається, все горіло, вибухало. Мене завалило стіною, я почалася ворушитись, побратим підтримував: “Лена ти жива?”. Я кажу, що так”, - пригадує пережите жінка.

В неї була роздроблена рука, яка і зараз ледь рухається, була розбита голова, опіки на тілі. В такому стані Олена разом зі всіма захисниками Маріуполя потрапила в полон. “Я навчилася тихо плакати, я просто відверталась до стіночки вночі і просто тихо плакала. Ніде було усамітниться, щоб оплакати його”, - ділиться жінка.

Крім мами в полон потрапив наречений Влади, теж захисник Маріуполя. Всі клопоти про побут в новому для них місці, Христину, навчання лягає на старшу Владу. Кожен її день починався і закінчувався зверненнями до установ, що займаються полоненими і пошуками загиблих. Тіло Сергія Мордіка повернули на підконтрольну територію України під час першого обміну ще улітку, але стан був такий, що навіть ДНК експертиза не одразу змогла його ідентифікувати. “9 разів у нього намагались вилучить ДНК”, - розповідають рідні.

Коли підтвердили, що це тіло саме їх тата, дітям довелося поховати батька. “Ми вирішили його кремувати, бо ми не знали, коли повернеться мама, де ми будемо жити, тому що у нас немає дому”, - розповідають про своє рішення сестри.

З татом не могли попрощатися , ані близькі, ані друзі. “На всіх похоронах багато людей приходило, а у нас - я стою, моя маленька сестра, і всі військовослужбовці. Ми попросили покласти цей прапор, ми його самі купили на труну, і коли ми говорили останні слова, цей прапор ми забрпли”, - розповідають дівчата.

Прапор “Азова” і орден за мужність - це все, що залишилось з матеріальних речей на згадку про тата - Сергія Мордіка, солдата полку “Азов” з позивним "Шахтар", захисника Маріуполя.

Влада і Христина з цього моменту молилися лише з про те, щоб їх мама залишилася живою у полоні. Вони вдивлялися у кожне відео з обміну, а наприкінці вересня почули найбажаніший голос з незнайомого номера. “Через 7 місяців ми почули маму, коли вона сказала, що діти я іду до вас”, - пригадують дівчатка.

Через добу після дзвінка змогли побачитися. “Ми обнялися, мовчали та плакали”, - пригадують вони.

Зараз так проходять усі їх вечори, вони не можуть набутися разом і наговоритися. Їхні розмови - це згадки про тата.

Дівчатам зараз дуже важливо відновити мамине здоров'я. Дочекатися з полону нареченого Влади. І знайти свій дім. Дім, кажуть дівчата, це там, де прапор, яким була накрита труна їхньго батька, можна буде повісити на постійне місце і не перевозити цю безцінну для них річ з міста і місто.

Читайте також:

"Мамо, ми тут всі загинемо?": 9-річний хлопчик із Сум пережив жахи війни завдяки написаній власній книжці

На Ізюмщині люди вперше за 9 місяців побачили світло в оселях: як виживали

Херсон пережив новий потужний обстріл: росіяни накрили один із районів суцільним квадратом