Топ-5 міфів, в які вірять українці: від збереження ядерної зброї до порозуміння з Росією

У вівторок, 24 серпня, ми відзначали ювілей – 30-річчя незалежності України. Багато хто скаже, що вік більш ніж достатній, щоб, нарешті, подорослішати. Проте з історичної точки зору 30 років – це крапля в морі – ми ще дуже молода й юна держава.

Досі більшість українців живе в полоні ілюзій минулого. Часто-густо від людей можна почути: "якби ми не позбулися ядерної зброї, все було б інакше"; або "це політики розв’язали війну з Росією, хай вони її й закінчують"; чи ще краще "за Януковича був дешевий газ і долар по 8 грн". Все це ілюзії, які коштували нам дуже дорого.

Купуючись на "дешевий" газ, кожного разу ми здавали частинку нашого суверенітету, як-то базування Чорноморського флоту РФ у Криму чи позаблоковий статус, який, зрештою, не вберіг нас від війни з Росією.

ТСН.ua зібрав топ-5 найпоширеніших міфів, які й досі живуть поміж українців.

Зберегти ядерну зброю

Доволі часто від українців доводиться чути: "Якби ми 1994 року не позбулися ядерної зброї, все було б інакше, з нами б рахувалися, а Росія б не напала". Паразитують на цьому й політики. Взяти лише нещодавню заяву глави фракції "Слуга народу" Давида Арахамії:

"У Кравчука, мені здається, фатальна помилка – позбутися ядерної зброї… Якби ми були ядерною державою, з нами б усі розмовляли по-іншому… Ми б могли шантажувати весь світ, і нам би давали гроші на обслуговування".

По-перше, рішення ухвалював другий президент Леонід Кучма, підписавши Будапештський меморандум.

По-друге, у нас просто не було іншого вибору з багатьох причин.

Сполучені Штати, на які орієнтувалися більшість країн Заходу, не поспішали визнавати незалежність України. Ба більше, численні розсекречені телефонні розмови тодішніх американських та німецьких лідерів ще з радянськими керманичами доводять, що визнання української незалежності обговорювалося аж ніяк не з Києвом. Не зайвим буде нагадати про Chicken Kyiv speech – "котлета по-київськи" – промову Джорджа Буша-старшого з трибуни Верховної Ради 1 серпня 1991 року. До Києва президент США прибув після дводенного гостювання у Михайла Горбачова в Москві, закликаючи Україну не виходити з Радянського Союзу.

Попри запекле протистояння десятиліть "холодної війни", Вашингтон побоювався розпаду СРСР. Там добре розуміли, що мають справу з ядерною державою. Тільки в арсеналі України було 176 міжконтинентальних балістичних ракет, і всі вони були націлені на Америку (не складно здогадатися, чому США так наполягали на ядерному роззброєнні України). Тому тамтешні керманичі вважали, що краще мати справу з більш менш "передбачуваним" центром у Москві, ніж багатьма розрізненими республіками, де невідомо хто прийде до влади.

Проте розпад "совка" було вже не зупинити. Пізніше після візиту Буша до Києва 24 серпня Верховна Рада ухвалює Акт проголошення незалежності, а 1 грудня відбувся доленосний Всеукраїнський референдум, де 90,32% людей сказали "так" українській незалежності. До слова, саме його результати стали залізобетонним підґрунтям підписання Біловезької угоди, яка поклала край існуванню СРСР.

США офіційно визнали Україну 25 грудня 1991 року. Проте, за словами багатьох тодішніх українських керманичів, все одно продовжували розглядати нас через призму Кремля. На початку травня 1992 року відбувся перший візит Леоніда Кравчука до Вашингтона в статусі президента. Джордж Буш цікавився, чи здатна Україна утримувати, обслуговувати та гарантувати нерозповсюдження ядерної зброї. За Білла Клінтона питання постало гостро. Доходило навіть до погроз санкціями та економічною блокадою.

Фізично "життя" боєголовок, які ми не контролювали (пульт управління був у Москві) завершувалося 1997 року. Ось, що про це пише Леонід Кравчук у своїй книзі "Перший про владу": "Коли я спустився в ШПУ (це одинадцять поверхів під землею), де на чергуванні сиділа група офіцерів, я їх прямо запитав: "Чи можете ви запустити ракету?". Вони відповіли: "Так. Але ми не знаємо, куди вона полетить". По суті, у нас була зброя, яку завезли з Росії, і керувати нею ми не могли, не кажучи вже про всі інші питання".

Україна не могла забезпечувати все необхідне для наявних тоді ракет із подальшим виробництвом нових боєголовок та утилізацією старих – казна була пуста. Для розуміння: за радянський часів одна ШПУ коштувала $1 млрд. Утримання всього українського ядерного арсеналу обійшлося б у $65-80 млрд. Та й Борис Єльцин висунув ультиматум: або Україна позбавляється ядерної зброї, або Росія відмовиться її утилізувати. Годі й нагадувати, які були настрої українців після Чорнобильської катастрофи.

Будапештський меморандум

Виступаючи в Єрусалимі 2009 року, Леонід Кучма вперше розповів, що йому сказав тодішній президент Франції Франсуа Міттеран: "Синку, не вір цьому документу, тебе обмануть". Пізніше Кучма назвав меморандум однією з головних помилок часів незалежності. Можна довго сперечатися, але факт залишається фактом: крім загальних фраз, він не містить головного – механізму практичної реалізації.

Будапештський меморандум 5 грудня 1994 року підписали Україна, РФ, Велика Британія та США. Франція та Китай доєдналися пізніше. Документ поставив крапку в ядерному роззброєнні України. В обмін ми б мали стати під "парасольку" ядерних держав, отримавши гарантії безпеки та ненападу. Проте 2014 року, коли Росія пішла війною проти України, вперше з часів Другої світової перекроївши карту Європи, виявилося, що Будапештський меморандум є фікцією.

Після 2014 року численні американські експерти переконували, що 1994 року тодішня американська влада дала чітко зрозуміти, що жодних безпекових гарантій не буде, лише відповідні запевнення. Ще за часів президентства Віктора Ющенка, надто після військової агресії Росії проти Грузії 2008 року, офіційний Київ хотів переглянути Будапештський меморандум, замінивши його більш дієвими механізмами безпеки. Проте зовсім скоро влада в Україні змінилася, країна стала позаблоковою.

До питання безпекових гарантій повернувся й Володимир Зеленський. Надто після укладення між США та Німеччиною угоди щодо "Північного потоку-2" за спиною України. ТСН.ua вже писав, що на Банковій воліли б підписати щось на кшталт оновленого Будапештського меморандуму, тільки з реальними гарантіями безпеки. Проте й зараз це виглядає дуже примарною перспективою.

Чи дістався Крим даром

Часто від кремлівських очільників доводиться чути, що Крим 1954 року дістався Україні ледь не даром. Мовляв, Микита Хрущов хильнув зайвого, тому й підписав відповідне рішення. Це штучне нагнітання буцімто історичної приналежності півострова Росії. Після примусової депортації кримських татар 1944 року, за словами істориків, Україна стала "донором" населення для Криму.

Москва не могла дати ради півострову, зруйнованого війною. Переселення росіян із лісистих регіонів, які не змогли прижитися в степу та гірській місцевості, не покращили ситуацію. Сільське господарство вкрай занепало. В одній зі статей "Кримська правда" писала, що на кінець 1953 року в Криму було лише шість теплиць.

Україна вклала в Крим понад $100 млрд. Зокрема й у будівництво Північно-Кримського каналу, що забезпечував 85% потреб півострова у прісній воді. А як виміряти людські вкладення? Адже саме переселення працьовитих українських селян посприяло економічному відновленню Криму.

Наведемо ще один цікавий факт: на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, населення Кримської АРСР (54,19%) та Севастополя (57,07%) сказали "так" незалежності від Москви. Повторимося, що саме результати цього референдуму (а не якогось фейкового 2014 року) стали підґрунтям підписання Біловезької угоди.

Проте росіян це не зупинило. Вже 1992 року, за рік після скасування Держдумою РФ рішення Хрущова про передавання Криму Україні, Анатолій Собчак (мер Санкт-Петербурга) та Олександр Руцькой (перший та останній віцепрезидент РФ) приземлилися в севастопольському аеропорту "Бельбек", заявивши, що "Чорноморський флот, як і Крим, був, є і буде російським".

Чи можна домовитися з Росією

Лиш ці два факти 30-річної давнини доводять, що Москва ніколи не відмовлялася від ідеї розчленування України. Того ж 1992 року Собчак і Руцькой приїхали до Києва, де відкрито погрожували ще й відділенням Донбасу. Тому заяви про те, що окупація Росією Криму 2014 року й подальша військова інтервенція на Донбас стали несподіванкою, або відверта брехня, або свідома політична маніпуляція.

Причиною відвертих сепаратистських рухів у Криму на початку 90-х було розділення Чорноморського флоту (до речі, в його розбудову Україна вклала понад 30%). Тоді ж, 1992 року, кримські депутати ухвалили Конституцію півострова (що суперечила українському основному закону, адже фактично проголошувала незалежність). За два роки в Криму відбудуться незаконні вибори президента, де за підтримки Кремля від блоку "Росія" переміг скандальновідомий Юрій Мєшков.

Потім 2003 року між Києвом та Москвою розгорівся конфлікт навколо острова Тузла. Після цього 2010 року були скандальні Харківські угоди, що зацементували перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі до 2042 року, який фактично став опорою для російської окупації 2014 року.

ТСН.ua не заглиблюватиметься в історичні подробиці цих подій. Проте хронологія наочно демонструє, що спроби української верхівки, хай навіть проросійської, як-то Янукович чи Кучма, домовитися з Кремлем не давали жодних результатів. Наведемо ще один красномовний факт. На сумнозвісному Бухарестському саміті 2008 року, коли Україні та Грузії відмовили надати ПДЧ в НАТО, Путін сказав тодішньому президенту США Бушу:

"Ти ж розумієш, Джордж, що Україна - це навіть не держава. Що таке Україна? Частина її територій - це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами".

Національна ідея

Що це таке? Багато українців скажуть, що це заможне життя, порядок в країні, чесні суди та навіть хороші дороги. Але це хибне уявлення. Хтось із політиків скаже, що українська національна ідея – це європейська та євроатлантична інтеграція. Інші – процвітаюча країна з потужною економікою. Деякі – що це подолання бідності.

Національна ідея – це те, що єднає націю, дає стимул рухатися вперед і захищати свої кордони від агресора. Саме так коротко можна охарактеризувати це визначення. І, на превеликий жаль, українцям досі бракує національної ідеї. Саме так більшість людей говорили під час опитувань суспільної думки 10 років тому, і саме так вважає й зараз.

Політики активно спекулюють на цьому вакуумі. Наведемо дуже красномовні приклади. Штучний поділ українців на три сорти (західних, центральних і південно-східних), що було гаслом штабу Віктора Януковича під час запеклого протистояння з Віктором Ющенком 2004 року. Хоча в одному зі своїх численних інтерв’ю авторці цієї статті Леонід Кравчук визнав, що поділ України на Захід та Схід відбувся ще під час дострокових виборів 1994 року. Тоді це гасло активно використовував Леонід Кучма, в його штабі працювали російськи політтехнологи.

Не спрацювало й гасло Петра Порошенка "Армія. Мова. Віра", підсиленого білбордами з Путіним. Багато хто сприйняв це так, що ми будуємо "антиросію" в Україні, про що нещодавно висловився Путін. Зеленський не став виключенням. Вважаючи, що це з Порошенком у Кремлі не хочуть говорити, шостий президент пропонував налагодити діалог із Росією, щоб зійтися десь посередині.

На третьому році президентства сам Зеленський напевно зрозумів, що домовитися з Росією неможливо. Треба гуртувати націю навколо спільної ідеї, якою не можуть бути низькі тарифи та мир у всьому світі. Можливо, таку національну ідею сформує саме шостий або наступний президент. Якщо ж ні, українці так і будуть ходити по колу в пошуках дешевого газу, ковбаси по 2,20 та діалогу з Росією.