Всеволод Чабанець
“Спочатку ми не збиралися їхати за кордон, та після п’ятиденного сидіння в підвалі нашої київської багатоповерхівки ми виїхали на евакуаційному потязі до Івано-Франківська. Але там постійно лунали сирени, і в сина почалися істерики. Тут подзвонили друзі друзів і сказали, що в них в містечку поки є місце для переселенців, але треба поспішати”, – розповідає Дарина.
Так киянка Дарина разом із семирічним сином Андрієм опинилися в Німеччині, в невеличкому містечку на кордоні з Люксембургом. Андрійко – один з мільйонів українських дітей, які через переїзд втратили всі живі контакти із друзями.
“Мій Андрійко від самого народження дуже активний. Він завжди був “заводилом”. В садочку, на дитячому майданчику, в школі. Займався футболом. Він дуже комунікабельний і завжди легко заводив друзів, – розповідає про сина Дарина. – Була у нього і “наречена” – сусідська дівчинка Маша, з якою вони ходили до однієї групи в садочку. В Івано-Франківську, де ми мали зустрітися з родиною наших сусідів, син попросив купити для Маші каблучку, щоб подарувати їй. Та їхня родина до нас не доїхала, а опинилися в Британії. А мій син надовго залишився без друзів…”
Андрійкові довелося наново будувати своє соціальне життя, адже мама не може замінити семирічному хлопчикові друзів-однолітків.
“Проблеми почались одразу. І першою з них була мова, – пригадує мама Дарина. – Так сталося, що в школі, до якої нас влаштували, взагалі не було дітей з України. Він дратувався і переймався, що діти його не розуміють або розуміють неправильно. Звісно, на уроках він теж нічого не розумів, якщо це була не математика. Але найважчим для нього була відсутність друзів. Син весь час питав: “Мамо, а де мені знайти друзів, якщо вони мене не розуміють?”
“Для дітей спілкування з однолітками є вкрай необхідним. Саме в молодшому шкільному віці вони гостро реагують на зміну оточення, – пояснює Ірина Потоцька, системна сімейна психотерапевтка. – Мовний бар'єр та відсутність друзів сприймаються дуже болісно. Вони можуть стати замкненими, більшість часу проводити в інтернет-іграх. В цей момент підтримка батьків просто необхідна. Дуже добре, якщо мама постійно буде розмовляти з дитиною, прояснюючи і обговорюючи ситуацію, що склалася. І обов’язково говоритиме про майбутнє, адже діти в цьому віці потребують впевненості в завтрашньому дні”.
Адаптація дітей в новому середовищі відбувається важко і не одразу. Батькам варто мати розуміння, що це природній процес.
“Спочатку Андрій був пригніченим і розгубленим. Часто казав, що хоче додому”, – ділиться Дарина.
“Діти можуть не сприймати інших дітей і вчителів, можуть траплятися конфлікти, можуть бути істерики, розмови про те, що їм “нецікаво”,– пояснює Ірина Потоцька. – Тут потрібно набратися терпіння, адже процес адаптації – взаємний. Для німецьких дітей і вчителів Андрійко також незвичний. Важливо говорити з дитиною і пояснювати, що це нормально — відчувати сум і самотність через те, що рідні далеко, неможливо побачитися з друзями, що складно звикати до нового. Важливо бути відвертими з дітьми і також, ділитися з ними своїми почуттями”.
Однак, українських мам за кордоном теж добряче штормить від адаптації та невизначеності. Вони витрачають багато часу на те, аби самотужки вирішити безліч питань – від соціальних до фінансових.
“В мене просто було катастрофічно мало часу для сина. Бо я мала оббігати безліч інстанцій, приготувати їсти, займатися господарством, – каже Дарина. – В результаті у вільний час Андрій постійно сидів в телефоні, що раніше у нас було суворо обмежено”.
“В таких ситуаціях дітям дуже допомагає дотримання чітких графіків сну, харчування, також мають бути й заняття, і гра, і прогулянки. Це дає дитині розуміння, що буде завтра, а це і є своєрідна впевненість в майбутньому, це знімає тривожність, – роз’яснює Ірина Потоцька. – І ще потрібно звернути увагу на побутові ритуали: вони мають бути максимально схожими на ті, які дитина мала вдома. Якщо вони недоступні, створюйте нові: почитати книжку разом, приготувати страву, вкласти спати улюблену іграшку, скласти речі до школи на ранок”.
Андрійка та його маму підтримало те, що німецька система початкової освіти дуже поблажлива до дітей, має акценти на творчому і фізичному розвитку. І вона доступна для українських переселенців так само, як і для німців.
“Я рада, що мій син, як то кажуть, серед людей, – зізнається Дарина. – Після школи, яка закінчується о 12:30, він ходить до хорту – це щось на кшталт нашої “продльонки”. Там вони і ліплять, і малюють, і співають. Вони грають в різні ігри, в тому числі і футбол, а це справжня віддушина для моєї дитини. З цього навчального року ми записалися на секцію футболу, і ситуація з адаптацією значно покращилась”.
“Дуже добре, що дитина відвідує школу тієї країни, в якій вона перебуває, бо це є важливою складовою соціалізації і становлення як особистості, - резюмує Ірина Потоцька. – Багато переселенців з України вважають своє перебування за кордоном тимчасовим і відмовляються віддавати дітей до місцевих навчальних закладів. А це негативно впливає на їхній емоційний стан та розвиток. Варто також закцентувати увагу на спортивних чи творчих секціях – вони, безперечно, сприятимуть покращенню самореалізації дитини”.
З часом життя Андрійка та мами Дарини набрало певний ритм і поступово почало налагоджуватись.
“В нас з’явилося більше часу на прогулянки, подорожі, спілкування та домашні завдання. Син, зрештою, став таким само активним, як і раніше, але він до певної міри ще не відновив свій статус лідера, тому що з мовою поки важко”, – зізнається Дарина.
“Як показує досвід, діти молодшого шкільного віку є більш адаптивними до зміни навколишнього середовища, – розповідає Ірина Потоцька. – Вже у найближчий термін (до півроку), вони зможуть призвичаїтися до нової країни, нових правил і знайдуть своє місце серед однолітків. Але, водночас, вони потребують більшої допомоги батьків, ніж в Україні. Лише у дружньому тандемі “дитина-дорослий” можливо подолати всі труднощі”.
Де б не опинилися наразі українські родини, нас таки тягне одне до одного невидимим магнітом. Так і Андрійко нарешті знайшов собі друзів.
“На День міста ми познайомилися з родиною з Ірпеня, мамою і двома дітками – хлопчиком такого ж віку, як і Андрій, і трирічною дівчинкою. Ви не уявляєте, які діти були щасливі, неймовірно раді спілкуванню і звичним для себе іграм! – розказує Дарина. – Ми намагаємося гуляти разом, хоча б через вихідні. Ми навіть їздили всі разом на проукраїнський мітинг до Франкфурта. А ще на Різдво Андрій сподівається таки подарувати каблучку своїй подрузі Маші. Ми чекаємо її разом з мамою в гості, вони мають прилетіти з Британії. Нам, українцям, потрібно скрізь об’єднуватись і допомагати одне одному!”
Влучання 13 ракет та 36 дронів: у Повітряних силах розкрили деталі російської атаки