Сергій Пономарьов
“В середині березня наша родина опинилась в Німеччині. Ми неодноразово були в цій країні як туристи. В нас тут є родичка, яка захотіла допомогти, і ми поїхали до неї: я з дев’ятирічною дочкою Орисею, сестра з трирічним сином і наша мама", – розпочинає свою історію Марина.
Киянка Марина Гостра, як і багато мешканців столиці, провела перші дні повномасштабної війни в підвалі. Потім родина ухвалила рішення їхати на захід України. ЇЇ чоловік, архітектор Зореслав Поліщук, вступив до лав ЗСУ.
“Ми до останнього хотіли лишитися в Україні, але чоловік просив нас поїхати, бо так йому буде спокійніше, – розповідає Марина. – Ми приїхали до німецького села на кордоні з Польщею. На той час окреме житло вже знайти було неможливо, до своєї родички ми не вміщалися фізично. Нам дуже пощастило, що знайшлась німецька родина. Вони погодилися прийняти нас всіх – навіть із котом”.
Сотні тисяч українських біженців вже понад дев’ять місяців живуть в родинах іноземців. Якими б дружніми не були господарі, життя в чужій оселі – це стрес та вимушеність поступатися власними кордонами. Родині Гострих пощастило: у великому дворі Танья та Дірк мали окремий маленький гостьовий будиночок. Він став притулком для великої Маринчиної родини.
“Танья і Дірк зустріли нас дуже гостинно. Пощастило, що вони знають англійську. Вони одразу ретельно розповіли про всі правила проживання: чим витирати руки, як сортувати сміття, як працює техніка. Наступного дня моя сестра Аня наварила борщу, і ми запросили їх на вечерю. Там ми почали знайомитися ближче”, – ділиться Марина.
“Дуже важливо від самого початку налагодити комунікацію, а також встановити чіткі правила співіснування, – радить докторка медичних наук, психотерапевтка Анна Камінська. – Потрібно мати максимум інформації про звички родини, поставитися до них з повагою, але й повідомити про власні кордони. Чим більше буде прояснень на старті – як ділимо простір і побут, платимо комунальні, тощо, – тим менше буде непорозумінь надалі”.
Від самого початку київська родина стала приємним і несподіваним відкриттям для німців, адже раніше вони ніколи не спілкувалися з українцями.
“Вони думали, що Україна – це частина колишньої Росії, бідненька корумпована країна, живемо ми в злиднях і воду п’ємо з болота, – жартує Марина. – А виявилося, що в нас по дві вищі освіти, тоді як в Німеччині вищу освіту мають лише 21% громадян. В нас є машини, була хороша робота, і ми багато мандрували – я особисто побувала в 28-ми країнах світу. Це для них було несподіванкою”.
Українській родині з мегаполісу довелося звикати до ритму сільського життя. “У наших господарів великий наділ землі – таке собі ранчо. В них є троє коней, поні і три цапи. Ми питали: “Чим можемо допомогти?”. Влітку треба було зібрати конкретну траву, перед тим, як Дірк косив. Тому що вона отруйна для коней. Ми виривали ту траву в спеку: тяжко, важко, але робили це всі разом з нашими німцями”, – пригадує Марина.
Варто пам'ятати, що ви гостюєте не лише в господарів, а в цілої країни. І вона має свої правила. Правила діють як для місцевих, так і для іноземців. І їх потрібно поважати.
“Тут всі дуже рано прокидаються і рано лягають спати. Для нас це незвично. Зараз я встаю о 5:45 і везу дитину в школу. Зрозуміло, що і спати теж лягаю рано, чого раніше ніколи не робила, – розповідає Марина. – В неділю ми також прокидаємось дуже рано. З конями треба багато гуляти. Як би сильно не хотілося спати, в дощ і в сніг ми беремо їх за повід і гуляємо по 5-6 кілометрів. Нас ніхто не змушує це робити. Так ми хочемо віддячити за їхню гостинність і ті прекрасні умови, які вони для нас створили”.
Призвичаїтися до нового життя доводиться і діткам. Девʼятирічна Орися дуже сумує за Україною.
“Кожного вечора Орися плаче і хоче додому. Ми усамітнюємося і влаштовуємо “сеанси психотерапії”. Я пояснюю, що це тимчасово і що тут ми в безпеці”, – ділиться мама Марина.
“Діти в своїй реакції дуже залежать від поведінки батьків та від їхньої оцінки ситуації. Можна спробувати подавати дитині нові реалії як пригоду і як спосіб отримати новий досвід, – радить Анна Камінська. – Важливими є і певні ритуали, до яких звикла дитина: читання казок на ніч або дотримання певного розташування речей”.
Згодом стосунки між родинами Кіршбаум та Гострих стали настільки дружніми, що Танья та Дірк допомогли Марині відтворити на подвір'ї шматочок втраченого дому. “Перед війною я вдома посадила розкішні рододендрони. Через два тижні до мене дійшло, що квіти вдома вже загинули, і я дуже за це переживала, – згадує Марина. – Одного разу тут на базарі ми побачили квіти, і дочка почала просити: “Мамо, купи, наші всі ж загинули!”. Хоча грошей було небагато, я зрозуміла, що дитині це необхідно як спогад про дім”.
Танья виділила Марині шматочок землі під клумбу, Дірк облаштував її, виклавши бетонними плитами.
“Для мене це стало величезною віддушиною, чого я тільки не понасаджувала – і чорнобривці, звісно! Мама потім попросила для себе грядку під картоплю, яку ми привезли з собою з України, і їй також не відмовили”, – розповідає Марина.
Німецька та українська родини і незчулися, як за дев’ять місяців стали майже родичами.
“За цей час я двічі на декілька днів їздила в Україну побачитись з чоловіком, коли йому надавали відпустку, – розказує Марина. – Обидва рази, коли я від'їжджала, Танья та Дірк казали мені: “Ми – родина. Будь уважною, обережною, і ми чекаємо на тебе вдома”. Я поки не готова сприймати їхню оселю як свій дім, бо мій дім – це Україна. Але всі ми відчули, що ці чужі люди стали нам рідними”.
Авжеж, така ідилія складається не у всіх. Тетяна з Запоріжжя стала свідком великого розладу в чужій родині: "Ми з дочкою після початку війни опинилися в невеликому місті у Польщі. Нас прихистило подружжя, в яких дочка була молодша на рік від моєї семирічної Насті. В нас була окрема кімната. Ми домовились про всі правила. І перший місяць все було добре. В нас склалися дружні стосунки. А потім в їхній родині стався конфлікт: чоловік десь “загуляв”, а дружина про це дізналась. Були постійні сварки, доходило до бійки, бився посуд, трощилися меблі... Ми ховалися в кімнаті наче ті мишки. Нібито це ніяк нас не обходило, але я після того взагалі не розуміла, як і про що з ними говорити… А мала просто лякалася вийти навіть в туалет”.
Наразі жінка почувається заручницею ситуації, адже поки не має коштів, аби винайняти окреме житло. Перебування в цій родині стало гнітючим випробуванням, а до рідного Запоріжжя повертатися Тані страшно.
“Після того, як дружина вигнала з дому чоловіка, вона впала в депресивний стан. Ми домовилися, що я буду наглядати за її дитиною і отримувати за це гроші. Для мене зараз це єдиний заробіток. Та ще й моя Настя ходить до школи, де є український вчитель. Це поруч з нашим будинком, і це для нас важливо. Але атмосфера в квартирі, м'яко кажучи, нерадісна. І з цим дуже важко жити”, – каже Тетяна.
“Дисбаланс, напруження, дискомфорт в такій ситуації будуть лише наростати, – переконує Анна Камінська. – Але безвихідних ситуацій не існує. Варто думати про те, як вирішити проблему власної автономії. Я би порадила шукати роботу і винаймати житло, можливо, скооперуватися з іншими переселенками. Чим швидше з’явиться можливість відокремитися, тим простіше можна буде дотримуватись власних меж, які вкрай необхідні кожній людини для впевненості у собі. Без неї у вас не буде ресурсів жити далі”.
Влучання 13 ракет та 36 дронів: у Повітряних силах розкрили деталі російської атаки