“24 лютого зранку мені подзвонила моя подружка з Америки. Каже, Люда, у вас почалася війна. На що я їй відповіла, що у нас нічого немає, я збираюсь на роботу. Того дня в мене був звичайний робочий день. Ми чергували, виїжджали на виклики до мешканців Бучі, хоч вже і чули вибухи та постріли з Гостомеля. І вже 25-го зранку, коли у нас зʼявилися перші поранені військові, я зрозуміла, що це дуже серйозно. Це були молоді хлопці – 96, 94, 98 рік народження…”
До початку березня Людмила разом зі своїми колегами працювала на виїздах “швидкої” за адресами. Але вже потім, коли росіяни увійшли до Бучі, пересуватися містом стало небезпечно.
“11 березня було ухвалено рішення, що наша екстрена медична допомога повинна бути евакуйована. Мої колеги зібрали все приладдя, яке в нас було, і евакуювалися. З ними евакуювалася й вся лікарня, разом з хворими. А я вирішила залишитися. Бо в Бучі були мої батьки та рідний брат з родиною. Саме після цього наша лікарня перетворилася на своєрідний гуманітарний штаб. Бо міськрада вже була зачинена. В місті не було води, світла, звʼязку. І до лікарні сходилися мешканці Бучі, які хотіли щось дізнатися про наступні “зелені коридори”, отримати якісь ліки, та й просто попити і поїсти. Наші чоловіки приносили воду з криниць, ми варили їсти на мангалах у дворі, а ще видавали людям ліки. Аптеки ж у місті теж не працювали. Ту саму валерʼянку видавали по 5 таблеточок, бо всі хотіли заспокійливого, але його не було. Був дефіцит з інсулінами. Дуже багато хворих на цукровий діабет. Була проблема знеболюючого, бо були ракові хворі, які не виїхали. Я зібрала у лікарні двох своїх знайомих фармацевток, і ми видавали медикаменти – ті, які були на той момент. Слава Богу, нові партії ліків почали надходити нам з гуманітарною допомогою. Тому все необхідне у нас було,” – згадує Людмила.
Ближче до середини березня Людмилі Скакаловій довелося надавати першу медичну допомогу пораненим місцевим мешканцям.
“Тринадцятого числа була перша поранена, яку привезли на тачці. Її знайшли на вулиці Вокзальна. Чоловік, який її привіз, каже, що ця жінка кілька днів пролежала на узбіччі, і всі думали, що вона вже не жива. Ми їй надали першу допомогу. Цю жінку звали Оля, і в неї не працювали нижні кінцівки. Спочатку я не могла зрозуміти, що з нею сталося. Аж потім, коли я її переодягала, я побачила на стегні вхід, тобто кульове поранення. І оскільки ніякого операційного втручання ми тоді забезпечити їй не могли, то ми відправили Олю на Київ найближчим “зеленим коридором”. Зараз Оля лікується в Німеччині. І ми з нею постійно на звʼязку,” – розповідає Людмила Скакалова.
“Я все життя буду вдячна Людмилі за те, що вона зробила для мене в ті страшні дні, – згадує та сама поранена Ольга Бойко, яку вдалося розшукати в одній з лікарень під Франкфуртом. – Вона бігала довкола мене, як біля маленької дитинки. То тиск збивала, то високу температуру, годувала мене з ложечки. А потім, коли мене вже забирали на евакуацію, Люда принесла мені свій одяг, теплі шкарпетки, куртку, бо моя вже не годна була. Я дуже часто її згадую. І мрію, що коли повернуся в Бучу, ми обовʼязково зустрінемося”.
Про зустріч з Людмилою понад усе мріє і її донька Олександра, яка вже вісім років як живе під Валенсією в Іспанії.
“Востаннє ми бачились рівно рік тому. Я приїжджала додому на минулий Новий Рік. Тоді ми навіть подумати не могли, що за два місяці в Україні почнеться справжня війна. 24 лютого я прокинулася зранку, поїхала на роботу, читаю новини дорогою і дізнаюся, що в Гостомелі росіяни намагаються захопити аеропорт. Я одразу передзвонила мамі: що у вас відбувається? А вона каже: у нас все нормально, я на роботі. Після цього дня я вже не знаю, скільки разів я її вмовляла все кинути і приїхати до мене в Іспанію. Але мама завжди каже, що більше потрібна там,” – зізнається дівчина.
Олександра згадує, що під час окупації Бучі в неї майже не було звʼязку з матірʼю. Жила від повідомлення до повідомлення. Сама ж Людмила нічого не розповідала про те, що там відбувалося.
“Вона людина, яка не любить, щоб за неї хвилювалися. Вона постійно мене заспокоювала. Але коли після звільнення Бучі я дізналася з новин, що там було, я кілька днів проплакала. Від безсилля. Через те, що я ніяк не могла їй допомогти… Я її вмовляю приїхати до мене і зараз. Але мама навідріз відмовляється. Вона каже, що повинна залишитися в Бучі. Вона вважає себе на своєму місті тільки там”.
Сьогодні Людмила Скакалова продовжує працювати на “швидкій”. І зовсім не вважає себе героїнею.
“Чесно вам сказати? Я не вважаю, що я героїня. Хоч деякі люди так кажуть. Я просто людина, яка допомагала людям. І допомагаю зараз. По мірі своїх сил”.