Ірма Шелест
Можлива зустріч президента США Дональда Трампа, лідера Китаю Сі Цзіньпіна та російського диктатора володимира путіна привертає значну увагу через потенційний вплив на міжнародну безпеку. Водночас називати її новою «Ялтою» передчасно. Експертка з питань Азійсько-Тихоокеанського регіону, магістерка зовнішньої політики, старша аналітикиня Центру Нова Європа Наталія Плаксієнко-Бутирська в інтерв’ю Radio NV пояснила, чому така аналогія не відповідає сучасним реаліям.
За словами аналітикині, історичні обставини, у яких відбувалася Ялтинська конференція 1945 року, кардинально відрізняються від нинішньої міжнародної ситуації. Тоді союзники обговорювали завершення Другої світової війни, майбутній устрій Європи та принципи післявоєнного порядку. Сьогодні ж світ не має єдиного центру сили, а ключові держави переслідують значно різноманітніші й часто суперечливі цілі.
Чому зустріч Трампа, Сі та путіна не буде «Ялтою-2»
Передусім відмінність полягає у складі потенційних учасників і характері їхніх відносин. США, Китай і росія не є союзниками, об’єднаними спільною перемогою у глобальній війні. Навпаки, між Вашингтоном і Пекіном триває стратегічне суперництво, яке охоплює торгівлю, технології, безпеку та вплив у різних регіонах. Росія при цьому намагається використати протиріччя між великими державами, щоб посилити власні позиції.
На Ялтинській конференції сторони фактично визначали правила повоєнного устрою, маючи значний ресурс для їхнього нав’язування іншим країнам. Потенційна зустріч Трампа, Сі Цзіньпіна та путіна не матиме такої однозначності. Навіть якщо лідери домовлятимуться про окремі питання, це не означатиме автоматичного формування нового світового порядку або юридично обов’язкового переділу сфер впливу.
Сучасний світ набагато складніший і більш фрагментований. На міжнародні процеси впливають не лише три великі держави, а й Європейський Союз, Індія, країни Близького Сходу, держави Індо-Тихоокеанського регіону та численні міжнародні організації. Крім того, важливу роль відіграють суспільства, парламенти, бізнес і громадська думка. Тому навіть домовленості між трьома лідерами не зможуть повністю визначити майбутнє інших країн.
Окремим принциповим питанням є участь України. Будь-яке рішення щодо війни, безпеки та майбутнього української держави без представників України не може вважатися справедливим або стійким. Київ має право самостійно визначати власні інтереси, безпекові гарантії та умови завершення війни. Спроба домовитися про Україну без України лише поглибила б недовіру до такого формату й не створила б надійної основи для тривалого миру.
Інтереси США, Китаю та росії не збігаються
Дональд Трамп може розглядати потенційний саміт як інструмент демонстрації дипломатичної активності та спробу вплинути на перебіг війни росії проти України. Для американського президента важливими можуть бути швидкий політичний результат, зниження напруження та посилення позицій США у глобальній конкуренції. Однак це не означає, що Вашингтон готовий погодитися на всі вимоги Москви чи Пекіна.
Сі Цзіньпін, своєю чергою, оцінюватиме зустріч через призму довгострокових інтересів Китаю. Пекін прагне зберігати вплив на Росію, не допустити її повного стратегічного підпорядкування Заходу та водночас уникати кроків, які могли б призвести до надмірного тиску на китайську економіку. Китай також зацікавлений у тому, щоб позиціонувати себе як важливого учасника глобальної дипломатії, але навряд чи відмовиться від власних розрахунків заради формального компромісу.
Для володимира путіна будь-яка зустріч із президентом США та головою КНР стала б можливістю продемонструвати, що росія не перебуває в міжнародній ізоляції. Москва прагнула б використати такий формат для легітимації власних вимог, послаблення підтримки України та закріплення територіальних здобутків. Проте присутність путіна за одним столом із Трампом і Сі не означала б автоматичної згоди інших сторін із російською позицією.
Саме тому між потенційними учасниками може бути більше тактичних домовленостей, ніж справжнього стратегічного консенсусу. Вони здатні обговорювати припинення вогню, обмін полоненими, гуманітарні питання, контроль над озброєннями або принципи подальших переговорів. Водночас досягнення спільного бачення щодо майбутнього європейської безпеки, статусу окупованих територій і гарантій для України буде значно складнішим.
Історична аналогія може бути небезпечною
Порівняння з Ялтинською конференцією часто використовують для опису ситуацій, коли великі держави нібито вирішують долю менших країн без їхньої участі. Саме така інтерпретація викликає найбільше занепокоєння в Україні та країнах Центральної і Східної Європи. Для них «Ялта-2» асоціюється не з дипломатією, а з можливим нав’язуванням нового поділу континенту та визнанням права сильніших держав контролювати сусідів.
Однак нинішні умови не дозволяють просто повторити модель 1945 року. Росія не має того самого статусу та ресурсів, які мав Радянський Союз після перемоги над нацистською Німеччиною. Сполучені Штати не є єдиним беззаперечним центром сили, а Китай має власний порядок денний і не обов’язково готовий підтримувати всі російські вимоги. До того ж європейські держави значно активніше формують спільну політику безпеки та підтримують Україну.
Важливо й те, що будь-які домовленості лідерів мають пройти перевірку практикою. Якщо рішення не матимуть механізмів виконання, гарантій безпеки та чітких наслідків за порушення, вони можуть залишитися лише політичною декларацією. Досвід попередніх домовленостей показує, що припинення бойових дій без вирішення причин конфлікту не гарантує тривалого миру.
Ймовірна зустріч Трампа, Сі Цзіньпіна та путіна може стати важливим дипломатичним сигналом, але не обов’язково переломним моментом для всього світу. Її результат залежатиме не від символізму спільного фото, а від конкретного змісту переговорів, залучення України та європейських партнерів, а також від готовності сторін виконувати взяті зобов’язання.
Отже, назва «Ялта-2» є радше політичним попередженням, ніж точним описом майбутньої події. Вона нагадує про ризик домовленостей великих держав за рахунок інших країн, але не враховує багатополярність сучасного світу. Як пояснює Наталія Плаксієнко-Бутирська, сьогодні жодна зустріч трьох лідерів не здатна одноосібно визначити майбутнє міжнародної системи. Стійкі рішення можливі лише за умови участі безпосередньо зацікавлених держав, поваги до міжнародного права та врахування безпекових інтересів України.